Арешти і допити виснажували в’язнів, змушували їх іти на поступки, бентежили і дезорієнтували. Але на їхній психологічний стан величезний вплив справляла і сама система радянських тюрем, у якій в’язнів тримали до, під час і дуже довго після допитів.
З точки зору міжнародного контексту у радянських тюрмах і їхньому режимі не було нічого надзвичайно жорстокого. Радянські тюрми, поза сумнівом, були суворішими, ніж у більшості західних країн, як і суворішими за тюрми царської епохи. З іншого боку, тюрми в Китаї та в інших частинах третього світу в середині XX століття були місцями такими ж страшними. Разом з тим певні елементи радянського тюремного життя були унікальними. Деякі аспекти повсякденного тюремного режиму, такі як сам слідчий процес, навіть здаються спеціально розробленими для того, щоб підготувати в’язнів до їхнього нового життя в ГУЛАГу.
Звісно, офіційне ставлення до тюрем віддзеркалювало пріоритети тих, хто керував таборами. Наприклад, у серпні 1935 року, в момент, коли арешти політв’язнів починали набирати свого найбільшого розмаху, Генріх Ягода видав наказ, у якому роз’яснював, що найважливішою метою арешту (якщо можна сказати, що ті арешти взагалі мали якусь мету хоч у якомусь нормальному значенні цього слова) є зізнання арештованих. Наказом Ягоди не тільки «привілеї» в’язнів, а й найелементарніші умови їхнього життя передаються безпосередньо до рук співробітників НКВД, які проводять слідство у їхніх справах. Якщо в’язень співпрацює — що зазвичай означало зізнання, — то йому дозволяють листування, продуктові передачі, газети і книжки, побачення з родичами кожного місяця і годину прогулянки кожного дня. Якщо ні, його позбавляють усього цього, а також скорочують пайок[502].
На відміну від цього, 1942 року — після приходу до влади в системі безпеки Лаврентія Берії, який прагнув перетворити ГУЛАГ на ефективний економічний механізм, — пріоритети Москви змінилися. Табори ставали важливим чинником у військовому виробництві, а табірне начальство скаржилося, що значна кількість нових в’язнів не здатна працювати. Голод, бруд і відсутність прогулянок призводили до того, що вони просто не могли рубати вугілля чи валити ліс у потрібних обсягах. Через це у травні того року Берія видає нові накази щодо слідства з вимогою до начальників тюрем дотримуватися «елементарних умов охорони здоров’я»; також Берія обмежив контроль слідчих над повсякденним життям в’язнів.
Відповідно до нового наказу Берії в’язні мали щоденно гуляти «не менш як одну годину» (з промовистим винятком для в’язнів, що очікують на страту, стан здоров’я яких навряд чи мав якесь значення для виробничих потужностей НКВД). Адміністрації в’язниць також мали забезпечити наявність двору, спеціально призначеного для цієї мети: «Жоден в’язень не має залишатися у камері під час прогулянок… Слабким і літнім в’язням мають допомагати їхні співкамерники». Наказ вимагав від наглядачів забезпечення в’язнів (крім тих, хто безпосередньо перебуває під слідством) вісьмома годинами сну, забезпечення тих, хто страждає від діареї, додатковими вітамінами і кращою їжею, а також своєчасного ремонтування параш (спеціальних відер, використовуваних як тюремні туалети) у разі їх протікання. Цей останній пункт видавався таким надзвичайно важливим, що у наказі навіть наводилися ідеальні розміри параші. У камерах для чоловіків вони мали бути 55–60 сантиметрів заввишки, у жіночих — 30–35 сантиметрів, а місткість їх мала становити 0,75 літра на одну людину в камері[503].
Незважаючи на ці абсурдно точні правила, тюрми продовжували дуже відрізнятися одна від одної. Почасти це пояснюється місцями, в яких вони знаходилися. Як правило, провінційні тюрми були брудніші й вільніші від московських, тоді як московські — чистіші та страшніші від провінційних. Але навіть три московські тюрми дещо відрізнялися за своїм характером. Сумнозвісна Лубянка, яка і сьогодні панує над великою площею у центрі Москви (і сьогодні служить штаб-квартирою ФСБ — наступниці НКВД і КГБ), використовувалася для утримування найнебезпечніших політичних в’язнів і слідства. Камер у ній було порівняно небагато — в одному документі 1956 року згадується про 118, — і 94 з них були дуже маленькі, там утримувалося від одного до чотирьох в’язнів[504]. Колись тут знаходилася страхова компанія, і в деяких лубянських камерах була паркетна підлога, яку в’язні мали кожного дня натирати. Анархістка А. М. Гарасьова, яка пізніше була секретарем Солженіцина, згадувала, що коли її тримали на Лубянці 1926 року, то їжу все ще носили офіціантки у формі[505].
вернуться
502
ГАРФ, 9401/10/14.
вернуться
503
ГАРФ, 9401/13/128.
вернуться
504
Соболев. — с. 66.
вернуться
505
Гарасева. — с. 96–101; історію будівлі на Лубянці див. Соболев. — с. 11–79.
