Історія ГУЛАГу

В’язниці також змінювалися з часом. На початку 1930-х років багатьох в’язнів засуджували до багатьох місяців або й років ізоляції. Один з них, Борис Четвериков, згадував, що, аби не збожеволіти за 16 місяців одиночного ув’язнення, він прав одяг, мив підлогу і стіни та співав усі оперні арії і пісні, які знав[511]. Александр Долгун, якого також тримали в одиночній камері під час слідства, намагався не втратити розуму з допомогою ходьби: він полічив кроками довжину камери, приблизно підрахував, скільки кроків у кілометрі, і почав «іти» — спочатку по Москві до американського посольства: «Я уявляв, що дихаю чистим холодним повітрям і щільніше загортався у пальто», — потім перетнув Європу, і нарешті «пішов» через Атлантичний океан, додому у Сполучені Штати[512].

Євгенія Гінзбург провела майже два роки у ярославському ізоляторі, в глибині Центральної Росії, переважну частину того часу — у повній самотності: «Я досі, заплющивши очі, можу собі уявити найменшу опуклість або подряпину на цих стінах, зафарбованих до половини улюбленим тюремним кольором — багряно-кривавим, а згори — брудно-білястим». Але зрештою навіть ця «спеціальна» тюрма почала заповнятися, і до неї підселили співкамерницю. У кінцевому підсумку більшість тюрзаків, «тюремних в’язнів», переводили до таборів. Як пише Гінзбург, «просто не було ні часу, ні можливості утримувати таку масу народу в тюрмах по 20 і по 10 років. Це стало суперечити темпам епохи, її економіці»[513].

У 1940-х роках, з наростанням темпів арештів, ізолювати будь-кого, навіть нових в’язнів, стало набагато тяжче. 1947 року Леоніда Фінкельштейна спочатку кинули до тюремного «вокзалу — великої загальної камери без жодних зручностей, до якої спочатку кидають усіх арештованих. Потім їх поступово сортують, відсилають до лазні, а потім до камер»[514]. Насправді набагато поширенішою за повну ізоляцію була тіснота. Ось лише кілька навмання вибраних прикладів: у головній міській тюрмі Архангельська, розрахованій на 740 в’язнів, 1941 року утримувалося від 1661 до 2380 осіб. У тюрмі в Котласі у Північній Росії, розрахованій на 300 в’язнів, утримувалося до 460[515].

Умови у віддаленіших тюрмах могли бути гіршими. 1940 року в тюрмі у Станіславові, на території окупованої Східної Польщі, утримувалося 1709 осіб — набагато більше від 472 в’язнів, на які розраховувалася тюрма; також у ній було тільки 150 комплектів постільної білизни[516]. У лютому 1941 року у в’язницях Республіки Татарії, розрахованих на 2710 в’язнів, утримувалося 6353. У травні 1942 року в тюрмах середньоазійського міста Ташкента, розрахованих на 960 в’язнів, утримувалися 2754 особи[517]. Така переповненість справляла особливо потужний вплив на підслідних, усе життя яких ставало предметом напружених допитів, що проводилися вороже настроєними слідчими, а дні цим підслідним потрібно було проводити у товаристві інших. Один із в’язнів так пише про цей вплив: