Історія ГУЛАГу

«Весь цей процес розкладання людини відбувався на очах всієї камери. Людина не могла тут сховатися ні на мить; навіть свої потреби доводилося справляти у відкритій вбиральні, яка знаходилася тут же. Той, хто хотів плакати, — плакав при всіх, і почуття природного сорому подесятеряло його муки. Той, хто хотів накласти на себе руки, — вночі, під ковдрою, стиснувши зуби, склянкою намагався порізати вени на руці, але чийсь безсонний погляд швидко виявляв самогубця, і товариші обеззброювали його»[518].

Маргарет Бубер-Нойманн також пише про те, що тіснота настроювала в’язнів проти один одного. Коли в’язнів, о пів на п’яту ранку, будили, «все ставало схожим на потривожений мурашник. Всі хапали речі для вмивання, щоб бути, якщо вийде, першими, тому що, звісно, всім місця біля кранів далеко не вистачало. У кімнаті, де ми вмивалися, було п’ять туалетів і десять кранів. Я кажу “туалетів”, хоча це насправді було п’ять дірок у підлозі і більше нічого. Миттєво вишиковувалися черги перед усіма п’ятьма дірками і всіма десятьма кранами. Уявіть собі, якщо зможете, як все це відбувається з вами, коли принаймні десяток пар очей за вами стежать, на вас кричать і підганяють інші, котрі чекають своєї черги…»[519]

Мабуть, усвідомлюючи небезпеку, пов’язану з переповненням, тюремне керівництво робило все можливе, щоб знищити будь-яку подобу солідарності серед в’язнів. Уже наказ Ягоди 1935 року забороняє в’язням розмовляти, кричати, співати, писати на стінах камер або робити спроби у будь-який спосіб спілкуватися з в’язнями в інших камерах. Порушення цих правил каралися позбавленням прогулянок і листів або навіть переведенням у спеціально збудовану штрафну камеру[520]. Вимушена тиша часто згадується авторами спогадів, які були в’язнями у 1930-ті роки; «Ніхто не говорив голосно, а дехто, щоб було зрозуміліше, показував на мигах», — пише Маргарет Бубер-Нойманн про Бутирку, де «напівоголені тіла більшості жінок мали особливий сіро-блакитний відтінок від довгого ув’язнення без світла і повітря…»[521]