Історія ГУЛАГу

У деяких місцях і в деякі часи методи самоорганізації в’язнів набували складніших форм. Один з них описано в оповіданні Варлама Шаламова «Комбіди», також згадують його й інші[549]. Він був відповіддю на несправедливе правило: наприкінці 1930-х років влада несподівано вирішила, що в’язні, котрі перебувають під слідством, не мають отримувати жодних передач від родичів, на тій підставі, що «двома французькими булками, п’ятьма яблуками і парою старих штанів можна повідомити в тюрму будь-який текст». Передавати було дозволено тільки гроші, і тільки круглі суми, так щоб ці суми не можна було використати для шифрування «повідомлень». Проте родини не всіх в’язнів мали змогу передавати гроші. Одні були дуже бідні, інші жили надто далеко, а ще інші могли навіть відігравати певну роль у засудженні своїх родичів. Це означало, що, хоча дехто з в’язнів мав право один раз на тиждень користуватися тюремною «крамничкою» — і купувати масло, сир, ковбасу, махорку, білий хліб, сигарети, інші тим часом мали сидіти на бідній тюремній дієті і, що важливіше, «почувалися чужими на загальному святі», яким був цей «день покупок».

Для вирішення цієї проблеми бутирські в’язні взяли на озброєння досвід раннього етапу революції і організували «комітети бідноти». Кожен в’язень жертвував комітету 10% своїх грошей. На ці кошти комітет купував їжу тим, хто грошей не мав. Ця система діяла щось близько року, доки влада не вирішила ліквідувати комітети, пообіцявши декому з в’язнів різні «винагороди» за відмову брати участь у їх роботі. Камери завдали удару у відповідь, піддавши бойкоту тих, хто відмовлявся вносити гроші. Але хто, запитує Шаламов, «ризикне протиставити себе тюремному колективу — людям, які з тобою двадцять чотири години на добу, і тільки сон рятує тебе від недружніх, ворожих поглядів товаришів?»