Історія ГУЛАГу

ГУЛАГ мав попередників у царській Росії, у системі каторжної праці в Сибіру, яка діяла від XVII століття до початку XX. Відтоді вона набула сучасної знайомої форми, майже відразу після Російської революції, ставши невід'ємною частиною радянського державного устрою. Масовий терор проти реальних і гаданих опонентів був частиною революції від самого початку — і вже влітку 1918 року провідник революції Ленін вимагав, щоб «непевні елементи» були ізольовані в концентраційних таборах за межами великих міст[2]. Відповідно до цієї вимоги було ув’язнено багатьох аристократів, купців та інших людей, визнаних потенційними «ворогами». 1921 року існувало вже у 24 областях 48 таборів, створених переважно для «реабілітації» цих перших ворогів народу.

Від 1929 року табори отримали нове значення. Того року Сталін вирішив використати примусову працю як для прискорення індустріалізації Радянського Союзу, так і для розробки природних ресурсів на радянській півночі, з її майже нестерпними для людського життя умовами. Того року радянська таємна поліція (термін «таємна поліція» автор вживає для загального позначення усіх різноманітних державних каральних і наглядових органів, які існували в Радянському Союзі упродовж всієї його історії — перекл.) також почала перебирати контроль над радянською пенітенціарною системою, поволі витягуючи табори і тюрми з судової системи. З масовими арештами 1937–1938 років табори увійшли в період стрімкого зростання. На кінець 1930-х років вони вже були у кожному з 12 часових поясів Радянського Союзу.

Всупереч поширеному уявленню ГУЛАГ не припинив зростання у 1930-ті роки, його розширення тривало під час Другої світової війни і далі у 1940-ві; найвищої точки свого розвитку ГУЛАГ досягнув на початку 1950-х. У той час табори відігравали центральну роль у радянській економіці. Тут вироблялася третина радянського золота, більша частина вугілля і деревини та велика частина майже всього іншого. За роки існування Радянського Союзу у країні з’явилося щонайменше 476 самостійних табірних комплексів, до складу яких входили тисячі окремих таборів, у кожному з яких були ув’язнені від кількох сотень до багатьох тисяч людей[3]. В’язні працювали мало не у всіх мислимих галузях: у лісовій промисловості, на шахтах, на будівництвах, на заводах і фабриках, у сільському господарстві, конструювали літаки і гармати — і жили, по суті, у державі в державі, майже не маючи зв’язку з цивілізацією. ГУЛАГ мав власні закони, власні звичаї, власну мораль, навіть власну мову. Він породив власну літературу, власних злодіїв, власних героїв і залишив свій знак на всіх, хто через нього пройшов, — і на в’язнях, і на вартових. Ті, хто колись були мешканцями ГУЛАГу, через багато років після звільнення часто могли на вулиці впізнати колишніх товаришів просто «по очах».