Метаморфози

625] Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус: 626] Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку, 627] Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу. 628] Як, отже, б він не стояв,— не спускатиме погляду з Іо: 629] Спиною навіть до неї повернений — все ж її бачить. 630] Пастися вдень їй дає, коли ж сонце порине за обрій, 631] Гонить у хлів, ще й мотузкою стискує шию невинну. 632] Живиться листям вона й на гірких випасається травах. 633] Спить не в постелі м'якій — на землі, нещаслива, дрімає, 634] Де, бува, й травки немає, а п'є — з каламутних потоків. 635] Іноді хочеться їй простягнути до Аргуса руки, 636] Тільки ж не має тих рук, що до нього могла б простягнути. 637] Іноді тугу свою намагається вилити в словГ"^1— 638] Й лиш зареве, і свого ж таки голосу, бідна, жахнеться. 639] Вийшла до берега якось вона — це був Інаха берег,— [28] 640] Де забавлялась не раз, і, в воді спостерігши свій образ, 641] Геть перелякана мчить, щоб не бачить рогатого лоба. 642] Не впізнають її сестри—наяди, та й Інах не знає, 643] Хто ця теличка; вона ж все за сестрами ходить, за батьком, 644] Ласки жадає, сама йде до рук на великий їх подив. 645] Раз було жмуток травиці1 їй Інах подав посивілий, 646] Та ж мовби руки йому обціловує, лиже долоні, 647] Сліз не приховує, ще ж якби слово могла проказати, 648] Все б їм одкрила, назвавши себе, і благала б рятунку. 649] Врешті, вона на піску якось вивела букви ногою, 650] Знак про свою переміну сумну, хоч безмовна, подавши. 651] «Горе мені!» — простогнав тоді батько й повиснув на білій 652] Шиї телички—дочки, що й собі наче стиха стогнала. 653] «Горе! — повторює знов.— Чи це ти, моя доню, за ким я 654] Стільки земель обійшов? Та зустрів ось, і більша, ніж досі, 655] Туга на серце лягла! Все мовчиш і мені відповісти, 656] Бідна, не можеш, і тільки з грудей проривається в тебе 657] Стогін, або заревеш — ось і вся поміж нами розмова. 658] Я ж про весілля твоє та про факели шлюбні вже думав, 659] Зятем натішусь, гадав, та ще внуками (лихо й не снилось), 660] Нині ж у стаді народжений стане твоїм чоловіком. 661] Горе мені! Навіть смерть моїй тузі не буде межею: 662] Бог я, на жаль, тож даремно би стукав до чорної брами — 663] В вічність безкраю пливтиме мій біль, моя туга зі мною». 664] Втім, появляється Аргус зіркий, і дочку вириває 665] З батькових рук, і жене її знову кудись на безлюддя 666] Пастися. Сам оддалік на вершечку високої скелі 667] Сів собі й пильно, стоокий пастух, навсібіч позирає.