Метаморфози

689] Бог повідає на те: «Серед гір прохолодних аркадських 690] Славою всіх перейшла з—поміж гамадріад нонакрінських 691] Діва—наяда одна, її німфи Сірінгою звали. 692] Часто вона жартома від зухвалих сатирі в тікала 693] Та від усяких богів, що по темних лісах та врожайних 694] Нивах живуть. Ортігійській богині Сірінга складала 695] Шану дівоцтвом і ловами. Пояс і їй, як Діані, 696] Стан обвивав, і могла б вона здатись дочкою Латони, 697] Тільки в цієї був лук золотий, а в Сірінги — із рога. 698] Все ж їх нелегко було розрізнити. Якось поверталась 699] Німфа з Лікея; тут Пан, що в колючім вінку був із сосни, 700] Вгледів її і гукнув…» — залишилося ще доказати, 701] Що він гукнув їй, і те, як глуха до благань його німфа 702] Мчала наосліп, аж поки Ладон, очеретом порослий, 703] Втечі її не спинив, неквапливу гойдаючи хвилю. 704] Те, як молила сестриць річкових, щоб їй образ змінили, 705] Й те, як в обійми схопив її Пан, і в цю саму хвилину 706] Він очерет нід рукою відчув, а не тіло дівоче. 707] Як застогнав він, і те, як цей подих, по стеблах пробігши, 708] Тонко заграв—забринів, мовби хтось потихеньку заплакав. 709] Як зачарований голосом тим і незнаним мистецтвом,— 710] «Ось що,— втішився бог,— поріднить нас навіки з тобою». 711] Так відтоді повелось, що поєднані воском нерівні 712] Стебла ім'я зберігають тієї наяди — Сірінга. 713] Все це хотів розказати Кілленій, та в Аргуса, бачить, 714] Очі склепляються вже й западають у темну дрімоту. 715] Бог на півслові затих і, свій прут чародійний піднявши, 716] Гладить повіки йому, щоб у сон він ще глибше поринув. 717] Той уже носом клює, і Меркурій в ту мить його ранить 718] Прямо в потилицю лезом кривим і скидає в провалля — 719] Й котиться ранений вниз, прямовисну кривавлячи скелю. 720] Аргусе, ось ти й лежиш! І стількох зіниць твоїх світло 721] Згасло вже, й стільки очей твоїх ніч охопила єдина. 722] Тут же ті очі Сатурна дочка розміщає на крилах 723] Птаха свого, павича, та ще й хвіст вицятковує ними. 724] Вже вона гнівом горить і зсилає на діву Аргоську 725] Грізну Ерінію; та — нещасливій у душу впадає, 726] Перед очима, жахлива, стоїть і, вганяючи в груди 727] Жала невидимі, вколо землі перелякану гонить. 728] Ти на далеких шляхах її врешті межею став, Ніле. 729] Лиш досягла його — тут же, при самій воді, на коліна 730] Впала й немов у мольбі витягає гнучку свою шию — 731] Рук простягти ж не могла — й, до зірок повернувши обличчя, 732] Голос сумний подає — на Юпітера скаржиться, видно, 733] Жаль виливає в сльозах, припинить її муки благає. [30] 734] Він же, дружині своїй обнімаючи шию руками,— 735] «Годі карати її,— переконує,— можеш віднині 736] Бути спокійною: вже через неї повік не вподію 737] Кривди тобі!» — І за свідків бере трясовини стігійські. 738] Щойно власкавив жону — повертаючи вигляд свій, Іо 739] Знову собою стає: уже шерсть їй збігає із тіла, 740] Роги зникають, людським, усе меншим робиться око, 741] Вужчають губи, кругліє плече, з являються руки. 742] Далі й копито, на п ять розпадаючись нігтів, зникає. 743] Вже в ній нічого нема від телиці — одна тільки білість. 744] Рада опорі двох своїх ніг, випрямляється німфа, 745] Мовити слово боїться, однак, щоби знов, як недавно, 746] Не заревти, лиш окремі слова вимовляє несміло. 747] Нині в найбільшій пошані вона серед нільського люду.