Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
452] Фебова перша любов — це Дафни, Пенеєва доня.
453] Та розпалив те кохання не випадок — гнів Купідона.
454] От якось стрів його Феб, що пишався двобоєм недавнім.
455] Той тятиву напинав, нагинаючи лук свій дворогий.
456] «Нащо, пустуне, та зброя тобі? — мимохідь йому кинув
457] Феб.— Чи не наше плече має право пишатися нею?
458] Здатні—бо ми нанести й найлютішому ворогу рани.
459] Ось нещодавно Піфон, який черевом, повним отрути,
460] Обшири цілі гнітив, повалився од стріл моїх частих.
461] Ти вже свій факел носи й задоволений будь, що вогнем тим
462] Будиш якусь там любов, не примазуйсь до нашої слави!»
463] Син Кітереї на те: «Нехай лук твій усе прошиває,
464] Мій же — прошиє й тебе. Тож наскільки усяке створіння
465] Нижче від бога, настільки ти й славою нижчий від мене».
466] Мовивши те, злопотів, невгамовний, крильми й за хвилину
467] Вже на зеленій вершині Парнасу, багатого тінню,
468] Став і вихоплює з сагайдака дві стріли неподібні:
469] Будить одна з них любов, а друга — її проганяє.
470] Та, котра будить,— із золота, вістрям вилискує гострим,
471] Та, котра гонить,— тупа й під тростиною олово в неї.
472] Ось полетіла тупа й Пенеїду, німфу, вразила.
473] Свиснула гостра — й до самих кісток пройняла Аполлона.
474] Тут же він німфи запрагнув, а та —утікає від нього.
475] Вся її втіха — глибокі ліси та на ловах багата
476] Здобич; суперниця в тому вона незаміжньої Феби:
477] Вільно з—під стьожки вилось перехоплене наспіх волосся.
478] Хто тільки нею не снив! Та, відкинувши всіх, вона рветься
479] В темні гаї, чоловіками ж нехтує, знать їх не хоче.
480] Що їй Амур, Гіменей: не дбає вона про подружжя.
481] Батько не раз їй казав: «Мені зятя ти, донечко, винна!»
482] Батько не раз їй казав: «Мені винна ти, донечко, внуків!»
483] Де там! Знаряддями зла видаються їй факели шлюбні. і
484] Милим обличчям на згадку про них рум'яниться німфа.
485] Батька благає не раз, йому шию обвивши руками:
486] «Батеньку любий, дозволь, щоб дівоцтвом своїм утішатись
487] Вік я могла, як Діані, було колись, батько дозволив!»
488] Той поступився; повстала, однак, проти мрії твоєї
489] Врода твоя, не судилось бажанню твоєму здійснитись.
490] Дафну побачивши, Феб закохавсь і побратися прагне.
491] Марить уже наяву, підвело ж його — власне пророцтво.
492] Як після жнив палахтять у вогні вже без колосу стебла,
493] Як ото тиння горить, що до нього приклав необачно
494] Факел мандрівець якийсь чи під досвіток там його кинув,
495] Так тоді Феб запалав: розгулялося в грудях у нього
496] Полум'я, й живить він, хоч безнадійну, любов сподіванням.
497] Бачить, як їй по раменах безладно збігає волосся,
498] Й думає: «От причесати б його!» Перед ним— її очі, [25]
499] Схожі до ясних зірок, її губки… та вже йому мало
500] їх уявляти собі; її пальці він хвалить, і руки,
501] Й голі рамена, і навіть під одягом різні принади
502] Бачить розпаленим зором своїм. Але німфа невтримна
503] Швидше від вільного подуву мчить, не зважає на оклик:
504] «Гей, зупинись, Пенеїдо, молю! Не хижак я, не ворог!
505] Гей, зупинись! Так од вовка ягня, так олень — від лева,
506] Так, стріпотівши крильми, від орла утікає голубка,
507] Ворог—бо в кожного свій, та хіба ж і закоханий — ворог?
508] Горе мені! Не спіткнись на бігу! Не позранюй об терня
509] Ніжок своїх, не хотів би я болю тобі причинити.
510] Глянь же — по тернях біжиш! Хоч повільніше трохи, благаю,
511] Німфо, од мене тікай — повільніше й я буду бігти.
512] Зваж хоч, кому ти вподобалась: посеред гір не живу я,
513] За пастуха не найнявсь; череди тут, здичілий, у нетрях,
514] Я не пильную. Не знаєш—таки, легковажна, не знаєш,
515] Хто я, тому й уникаєш мене. Під моєю ж рукою —
516] Сонячний Делос мій, Кларос, Текед і приморські Патари.
517] Батьком Юпітера зву; що було, що є і що буде,
518] Відаю я; з переливами струн я споріднюю пісню.
519] Влучно стріла моя б'є, та одній лиш стрілі уступає —
520] Тій, що впивається, наче жало, в незакохане серце.
521] Хоч лікування — це винахід мій, хоч і звуть мене в світі
522] Рятівником, хоч і знаюсь на діянні трав усіляких,
523] Що мені з того? Любові ніяке не вигоїть зілля.
524] Хист мій усім помічний, окрім мене, що ним володію!»
525] Ще не одне б він сказав, та вона все тікає лякливо,
526] Феба лишає, а з ним — і його недоказані речі.
527] Мила була ж і тоді: вітерець їй оголював тіло,
528] Подув зустрічний немов забавлявся вбранням лопотливим,
529] Довге волосся пливло—хвилювалося їй за плечима.
530] Вроду примножував біг. Але далі не хоче намарно
531] Німфу благати схвильований бог — з усе більшим завзяттям,
532] Чуючи опіки шалу любовного, рветься до неї.
533] Як серед вигону галльський собака, бува, запримітить
534] Зайця, й біжить, той — жадаючи здобичі, цей — порятунку,
535] Той — насідає, й здається, ось—ось у зубах буде мати
536] Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;
537] Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом
538] Все—таки мчать і вихоплюють зайця з—під самого зуба.
539] Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.
540] Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,
541] Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці
542] Вже наступає на п'яти, вже дихає їй у волосся.
543] Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого
544] Зблідла,— ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,
545] Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді [26]
546] Силу божественну ти приховав у своєму потоці,—
547] Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»
548] Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,
549] Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,
550] Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,
551] Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,
552] Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.
553] В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,
554] Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.
555] Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує
556] Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.
557] Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,
558] Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі
559] Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.
560] Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій
561] Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.
562] На Палаті ні, де Август живе, охоронниця вірна,
563] Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.
564] Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,
565] Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»
566] Змовк на тім слові Пеан, і схитнулось верхів'я зелене,
567] Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.
Перейти на страницу: