Метаморфози

343] Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову 344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги. 345] Де відступає вода — суходіл проглядає з—під неї. 346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше, 347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій. 348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю, 349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші, 350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри: 351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко, 352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали, 353] Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають, 354] Нині на всій цій землі —від сходу й до заходу сонця — 355] Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя. 356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались: 357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі. 358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене? 359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, [22] 360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла? 361] Бо щодо мене, повір,— якби ти стала жертвою моря — 362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня. 363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво 364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок! 365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино, 366] Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині».