Метаморфози
- Автор: Назон Публий Овидий
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Андрій Олександрович Содомора
- Жанр: Античная литература
Электронная книга - «Метаморфози». Краткое содержание книги:
Переклад з латини. В поемі «Метаморфози» на матеріалі міфів про різноманітні перевтілення автор задумав пояснити все, що відбувається в мінливому світі природи. В цьому творі Овідій розгортає понад двісті сказань про чудесні метаморфози, починаючи від створення світу як першого «перетворення» хаосу на космос і закінчуючи офіційним міфом про перетворення Юлія Цезаря на зірку. Це — найбільш відомий твір знаменитого римського поета.
Перейти на страницу:
313] Край аонійський від Ети—гори відділяє Фокіда,
314] Щедра земля, як землею була ще вона, а сьогодні —
315] Моря частина, де хлюпають води, набіглі зненацька.
316] Є там гора, що до зір наче рветься двома стрімчаками,
317] Це — величавий Парнас, що верхів'ям пронизує хмари.
318] Ось і причалив сюди,— бо все інше було під водою,—
319] Девкаліон і дружина його на човні невеликім.
320] Тут верховинних богів вони молять і німф корікійських,
321] Як і Феміду саму, що тоді віщувала майбутнє.
322] Бо ж, як ніхто з чоловіків усіх, він горнувся до правди,
323] Й серед жіноцтва — богів лиш вона шанувала найбільше.
324] Бачить Юпітер: де світ був колись — нині плесо безкрає;
325] 3—між чоловіцтва всього лиш один нині, бачить, зостався,
326] З—поміж усіх незчисленних жінок — лиш одна врятувалась.
327] Чесні обоє вони й пам'ятають богів шанувати.
328] От він, і хмари, й вологу розвіявши вітром північним,
329] Небу — на землю, землі ж — подивитись на небо дозволив.
330] Море нарешті вляглось, і Володар, одклавши тризубець,
331] Пестить гладінь голубу й лазурового кличе Трітона,—
332] Він оддалік над глибинами вод черепашками вкриті
333] Виставив плечі,— й велить йому зараз же, в ріг засурмивши,
334] Хвилям і течіям всім, щоб одхлинули, поклик свій трубний
335] З вітром пустити. Той мушлю порожню бере, яка знизу
336] Щораз повнішими ген аж до розтруба звивами в'ється.
337] Досить їй подих повітря відчути в собі серед моря,—
338] Повняться вже береги — і на схід, і на захід — одлунням.
339] Так і тепер, лиш приклав його бог до вуст своїх вогких, —
340] Лиш протрубив у ясну далину повеління Нептуна,—
341] Голос той. хвиля морська й річкова щонайдальша почула,
342] й тут же, почувши його, покорилась божественній волі.
343] Море — уже в берегах; у колишньому річищі знову
344] В’ється ріка. Виступають горби, мовби звівшись на ноги.
345] Де відступає вода — суходіл проглядає з—під неї.
346] Часу чимало спливло, і місцями, де ліс був раніше,
347] Там верховіття дерев появляються в твані липучій.
348] Світ на своє навернувсь. Та, окинувши зором пустелю,
349] Бачачи землю без нив у полоні глибокої тиші,
350] В смуткові Девкаліон обізвався крізь сльози до Пірри:
351] «Сестро, дружино моя, одинока врятована жінко,
352] Ти, з ким і спільний наш рід, і вітчизна мене пов'язали,
353] Й ложе подружнє, та ось — і самі небезпеки єднають,
354] Нині на всій цій землі —від сходу й до заходу сонця —
355] Двоє ми — цілий народ, а довкіл — тільки море й відлюддя.
356] Втім, ще не можна сказати напевно, що й ми врятувались:
357] Он бовваніють ще, страх навіваючи, хмари понурі.
358] Хто б то підтримав тебе, якби ти врятувалась без мене?
359] Хто б тобі руку подав? Чи могла б ти одна, самотою, [22]
360] Страх у собі подолать і кому б свої болі звіряла?
361] Бо щодо мене, повір,— якби ти стала жертвою моря —
362] Вслід за тобою, дружино, й мене б схоронила безодня.
363] О, коли б людність я міг відновить, перейнявши мистецтво
364] Батька свого, коли б душу вдихнув я у глиняний зліпок!
365] Нині ж по волі богів лиш удвох нам судилось, дружино,
366] Рід представляти людський, тільки ми — його втілення нині».
367] Тут і заплакали разом; тоді—то їм спало на думку
368] В неба поради прохать, по святе віщування звернутись.
369] От і в дорозі вони. Незабаром — вже хвилі Кефіса,
370] Хоч непрозорі, та все—таки грають у річищі звичнім.
371] Тут очисною водою обличчя й одежу зросивши,
372] Рушило знову подружжя туди, де богині Феміди
373] Храм віковічний самотньо стоїть; по чолі кам'яному,
374] Бачать, поповз уже мох, над жертовником дим не струмиться.
375] Лиш до порога дійшли — і, попадавши ницьма додолу,
376] Боязко плит храмових прохолодних торкнулись устами
377] Й так почали: «Якщо гнівних богів молитви наші щирі
378] Все ж прихилити могли б і ласкавість колишню вернути,
379] Дай нам, Фемідо, одвіт — чи могли б ми наш рід обновити.
380] Як, милостива, тут буть, коли з вітром пішло все, з водою?»
381] Мовить, власкавлена, слово таке: «Із святині виходьте,
382] Голови вкрийте накидками й, розперезавши одежу,
383] Кості великої матері кидайте ген поза себе».
Перейти на страницу: