Казка старого мельника
- Автор: Ухачевський Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-355-5
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казка старого мельника». Краткое содержание книги:
Пан Адам нарешті побачивши ворога і дав команду:
— Стріляй! — і до вояків: — Списи кидай!
Стріли та списи злетіли в повітря, влучили у песиголовців і глибоко вп’ялися у їхні тіла. Та реакція цих істот була несподіваною — вони беззвучно сіпались тілами, їхні перекошені собачі морди стиха гарчали у відповідь на ці удари, мов на надокучливих мух. Песиголовці на ходу витягали з власної плоті списи, відкидали їх і продовжували дику атаку.
Пан Адам здійняв шаблю і гукнув заклично:
— Вперед, панове, провчимо, клятих нелюдів!
Шляхтичі завзято кинулись на зустріч супостатам. Але їх одного за одним почали скидати із сідел прудкі повітрулі, засліплювати і прибивати до землі. Песиголовці кидались на вояків з важкими молотами, збивали їх і тяжко ранили. Шляхтичі проти них — мов діти.
На галявині слуги виставили короткі піки, за ними заховались перелякані собаки. Погоничі — в паніці, але подітись їм нікуди. Частина песиголовців крізь розбитий стрій шляхтичів прорвалася до них. Собаки розлітались на всі боки від ударів кам’яних обухів. Їх закручували у смерчі лихі повітрулі. Від ударів та вітряних вихорів, безвільно падали на землю спантеличені, оглушені люди. Хтось спробував кинутися навтьоки, але ліс не пускав крізь себе нікого. Зачаровані гілки дерев проштрикували їхній одяг, чіплялися і не давати їм утекти. Песиголовці вже відчули себе переможцями, почали спішуватись, тягнути за ноги переляканих утікачів назад на галявину.
Дехто зі шляхтичів ще оборонявся. Та один за одним вони злітали з коней, збиті повітрулями. У пориві бою Перцеві вдалося ухилитись від чорної тіні, що пролетіла над ним, він ударив шаблею одного з песиголовців, та шабля з глухим подзвоном розламалась навпіл до сталевого наплічника. Перець уламком леза штрикнув песиголовця у груди, але той кинувся на нього і повалив на землю. З лютим гарчанням песиголовець зіскочив з коня і став над шляхтичем. Хижо вишкірившись, він витягнув у себе з грудей уламок шаблі й замахнувся ним, щоб убити Перця. Проте поруч опинився Чорний Ватажок песиголовців на ім’я Ан’їур. Він перехопив руку песиголовця з уламком шаблі і прогарчав:
— Дікону келе кінваніну янкул! Є кісадіну казум!
— Даста хеттанану Ан’їур бакітан! — песиголовець відсахнувся, покірно схилив голову перед ватажком і відкинув непотрібний уламок шаблі.
Перець не зводив з обох переляканого погляду, задкував і спробував відповзти. Краєм ока намагався дивитись на песиголовців і озирався на товаришів: що з ними?! Та тільки й побачив, що його друзі разом із паном Адамом, вже пов’язані та лежать під деревом. Лиш Довбня намагається боронитись, але його вдаряє у груди повітруля, він падає з ніг, песиголовці і його в’яжуть. Песиголовець, якого він щойно поранив, наздогнав Перця, важким молотом притис йому груди. У псюки з рани на грудях просто на одяг Перцеві сочиться густа коричнева кров. Краплі цієї крові пропалюють одяг і починають випалювати шкіру. Шляхтич терпить і не виказує, що йому боляче.
— Рабі лас рабі алл бок! — нахилившись до нього, прогарчав нечестивець в лице.
— Що ти мелеш, потворо! Ніколи не буде так, щоб шляхтич став рабом песиголовця! — сердито відказав Перець.
— Рабі... Ням-ням! — задоволено прогарчав у відповідь песиголовець і зареготав хрипучим гавкотом.
Перець перелякано здригнувся на цей пекельний регіт...
Бранці лежали на землі, пов’язані, мов барани. У них за спинами розпочався кривавий бенкет. Песиголовці пожирали сире м’ясо коней. Руки у них були по лікті у крові і пили вони із золотих чаш, прикрашених коштовним камінням, своє огидне пійло. Воно лилось по їхніх одежах. Між ними стрімкими розмитими тінями сновигали люті повітрулі, та враз усі разом зупинились і сплигнули на землю у вигляді потворних відьом. Песиголовці, котрі побачили це перевтілення, заревіли радісно і зірвалися на ноги. З ревищем і виттям, вони, наче ошалілі від свого пійла, почали витанцьовувати дикий бойовий танок та завели бойову пісню:
— Я золе настела нанталу у банту, бантона наусо на нанту...
А їм відповідали писклявими відьмацькими голосами повітрулі:
— Я смівал сміте ін івсє ік сурим. Я смі вад опєнів огарв х’їосв мід єсим!
Поруч з песиголовцями витанцьовували повітрулі. Бранці ошелешено дивилися на це скажене дійство і чекали своєї долі.