Казка старого мельника

Жінки сиділи за столом у тривожному очікуванні. Прислуга розпалювала вогонь у каміні, але дрова ніяк не розгорялися, і по залу плив їдучий дим від вологих поліняк. Та враз у розчинені двері зайшов, тягнучи лапку, мисливський собака. Він був поранений, наляканий і шукав поглядом підтримки у людей. Христинка кинулась до нього і турботливо почала гладити, оглядати рани. Пес тремтів усім тілом і стиха скавулів.

— Що сталося, маленький, хто тебе так побив? Боже, щоб ти тільки умів говорити і розповісти, куди поділись наші лицарі і батечко! — заголосила дівчина.

І враз пес перестав тремтіти, підняв голову до хазяйки, на собачій морді з’явився лютий вишкір. Пес прогарчав:

— На бакандіда є рабі на маронама я тсуадісі тсі! — гавкотливо зареготав. — Рабі! Ням-ням! — і заходився ритмічно розгойдуватись, наспівуючи: — Я золе настела нанталу у банту, бантона наусо на нанту...

Христина перелякано відсахнулася. Слуга замахнувся на собаку кочергою, але той розвернувся і люто загарчав. Слуга так і закляк на місці. А пес знову повернувся до Христини і прохрипів гавкотючим голосом:

— Дві діжки золота — і ми нікого не з’їмо. Ням-ням. За тиждень чекаємо викуп. Під самим Чорним Лісом. Ме кухуна мінсаку ян сімпа! Як ні, то ми все тут спалимо дотла і всіх візьмемо у полон, щоб зжерти! Рабі ням-ням!

Враз різко крутнувся і вибіг із зали.

Пані Софія, спохопившись, кинула до слуг:

— Ловіть його! Ловіть!

Проте ті зі страху застигли на місці. Мати кинулася до Христини. Дівчина тремтіла від переляку і тільки й запитала:

— Мамо, що нам робити?

Пані Софія зібралась духом, щоб не пустити прикрої сльози при доньці, і вирішила:

— Треба їхати до гетьмана, просити допомогу. Як не грішми для викупу, то військом. Тільки хто поїде в Острог?

Слуги оговтались від побаченого і потихеньку позадкували із зали. Нікому не хотілось полишати міцних стін замку. Софія глянула на них і запитала:

— Хто візьметься за цю нелегку справу? Хто поїде в Острог?

Служниця Марія продовжувала тремтіти всім тілом і нерішуче промовила:

— Пані, чула я таку притчу, начебто жоден песиголовець, жоден нечестивець не посміє наблизитися до дівчини з чистим серцем і душею, яку ще не цілував чоловік. Тільки така дівчина може пройти через їхню зграю і ніхто не наважиться її й пальцем торкнутися. Серед нас таких немає, пані. А песиголовці по всіх дорогах розбрелися, що ні пройти, ні проїхати...

— Я піду до гетьмана, — рішуче сказала Христина і навіть притупнула ногою. — Ми повинні врятувати батька та його вояків!

— Ні, ти не підеш! — заперечила мати. — Знайдемо в селі дівчину, заплатимо їй, та нехай вона іде!

— Мамо, — пригорнулась до неньки донька, — я ж батьком навчена нічого і нікого не боятися. Я вмію стріляти з лука та гармати! Я тут усі стежки й доріжки з дитинства знаю! Невже я не пройду?

— Село спорожніло, пані, — сумно сказала Марія, захлипала і витерла сльози. — Собаки й ті порвали прив’язі і кудись повтікали. Хіба можна знайти якого немічного діда чи бабу на печі.

— Я піду, мамо, — твердо повторила Христина. — Виходу немає. Пройду, дістанусь до гетьмана!

Мати зітхнула і з розпачем поглянула на доньку. А служниця сказала втаємниченим голосом:

— Тільки ви, панночко, запам’ятайте, так кажуть старі люди: в дорозі, поки не минете Чорний Ліс, ні з ким не можна заводити розмову. Песиголовці усюди мають своїх слуг, які уміють перекидатися людьми. Якщо у вас хтось щось попросить, нічого не давайте, навіть шматка хліба вбогому. Тим паче, якщо хтось вам щось даватиме — не беріть. Лихий час, панночко Христиночко, лихий час. Не можна вірити навіть тому, що бачиш на власні очі...

І уже вранці, Богу помолившись, пішла Христина в далеку путь. Мати переодягнула її у сільського хлопчину, дала у вузлику хлібину й молока, поклала небагато мідяків. У шапку зашила кілька золотих монет та листа до гетьмана. І дала на прощання образок Матері Божої Милостивої, що охороняє від усякої нечисті. І рушила в дорогу її шляхетна донька, через землі, на яких лютували песиголовці.