Казка старого мельника

— А зараз ще десь водяться песиголовці? — стривожено поцікавився Петрик.

Мельник, хитро всміхнувся і загадково відказав:

— Хто зна, хто зна... Може, ще досі блукає якась потвора в наших краях...

Хлопчаки біля вогнища щільніше притулилися один до одного.

А Мельник продовжив:

— Так ось... Часи тоді були непевні. Але що бідному чоловікові — страх, то панові розвага. Саме приїхав у ті краї великий пан Адам зі своєю сім’єю — оглянути власні володіння. Коли почув він про тих песиголовців, то тільки розсміявся. І сказав до своїх вояків...

У мисливській залі палацу було холодно і незатишно. Сірі кам’яні стіни не встигли прогрітися від щойно розпалених камінів. Смолоскипи погано освітлювали залу та кидали миготливе світло на стелю, важкі гобелени на стінах, старовинну зброю, розвішану на них, і на давні лицарські обладунки, розставлені попід стінами зали. Тут вже зібрались вірні товариші пана Адама, котрі чекали господаря, — десяток давніх соратників, з якими він відбув багато славних битв, хвацькі шляхтичі у дорогих шатах із шаблюками на поясах, у шапках, обрамлених соболиним хутром. Слуги метушливо накривали на стіл — глеки з іспанськими та критськими винами, печені поросята під гострими соусами, смажені ковбаси зі струганим хроном, в’ялену оленину, кабанячу печінку з трюфелями, глечики з маслом, хліби, зелень, тарілки з часником та цибулею, каші, киселі, меди...

Аж увійшов до зали сам пан Адам зі своєю дружиною Софією та донькою Христиною. На ньому — гаптований золотом зелений жупан, під ним — вишивана шовкова сорочка, плисові шаровари яскраво-червоного кольору, сап’янові коричневі чоботи. У нього могутні плечі і огрядне черевце, підперезане золототканим перським поясом, а на голові — плисова шапка, облямована дорогим хутром і прикрашена коштовним камінням та пір’ям. Пані Софія і Христина одягнені по-домашньому — в оксамитові сукні зі срібним гаптуванням і горностаєві накидки. У волосся вплетені нитки перлин, а чоло вінчають золоті діадеми у вигляді лаврового вінка.

— А що, панове, — бадьоро повів пан Адам, окинувши поглядом товариство, — хлопи кажуть, завелися тут у них якісь песиголовці.

Шляхта не втрималась, зареготала та один поперед одного почала вигукувати:

— То п’яні москалі заблукали і люд православний лякають! Та ні, браття, то його світлість пан Геркулес Радзівіл собі загуляв, дай йому Боже здоров’ячка! Та й розважається, гуляка старий! Або Мехмет-Гірей заблукав зі своїми бусурманами у лісах наших, та й не знає, як вийти! Щоб вони там і повиздихали, собаки!

Пан Адам на те відказав:

— А чи не влаштувати нам на них полювання? Бо геть страху нагнали на хлопів ті лісовики. Ким би вони не були... То що, влаштуємо собі розвагу, поважне панство?

Шляхтичі, спершу схвально загули, а потім вихопили шаблі із піхов, потрясали ними в повітрі та гаркнули, немов їх тут зібралося не десяток, а всі сто:

— Віват пану Адаму! Смерть паскудам лісовим!

...Варто сказати, що пан був людиною доброю. Народ його любив. А особливо шанував пані Софію та панянку Христину — то вже були душі сердечні, що за них молилися, наче за рідних. Кожна бідного обігріє, вдовицю прихистить, нужденного пожаліє. І після цього шляхтянського галасу Христинка не втрималася і попросила батька: