Казка старого мельника

Князівна надпила з чаші й відказала:

— З таких кубків достойні пити шляхетні особи. Ти мене дивуєш, Миколко... А цей напій —найкраще, що я будь-коли пила, — і передала йому чашу. — Допий.

Миколка здивовано оглянув кубок, надпив диво-напою і відчув, що у нього вливаються сили, звеличується дух, зникає страх перед майбутнім.

— Миколко, — промовила Князівна, подивившись на хлопця, — ти випив з чаші добра. Тепер ти будеш творити тільки добро. Проте нам не варто баритись. Час рушати в путь... Допоможи мені сісти на коня.

І тут Миколка помітив, що у Князівни зникли глибокі зморшки. Вона помолодшала. Її вицвілий плащ знову набрав кольорів. Він підсадив Князівну на коня, сам сів позаду. І вони рушили в далеку дорогу, полями, лугами, лісами...

Чи довго, чи не довго їхали дорогами незвіданими, де немає люду християнського, тільки звірі лісові, що раз у раз виходили зі своїх схованок і вклонялися мандрівній Князівні та її слузі. Вона велично махала рукою їм у відповідь. З’являлися дорогою і лісовики-буркотуни, що назбирали для Князівни коштовностей. Вони розкривали перед нею мішки, а в них виблискувало різнокольорове дорогоцінне каміння, таке, якого світ людей ніколи не бачив і, мабуть, ніколи й не побачить. Князівна милостиво дивилась на цих невисоких працьовитих чоловічків, перемащених з ніг до голови землею та з потертими на колінах штанями. Вони щось невиразно буркотіли собі під носа, вітаючи Князівну.

— Нехай звірята несуть до мого палацу... — наказала вона, й буркотуни поштиво вклонились і промовили хором:

— Буде зроблено, люба Князівно!

Мавки лісові виходили до дороги, витанцьовували свої чарівні незбагненні танці та грали собі на лютнях та флейтах. Це дійство дозволено бачити тільки наближеним Князівни. А коли простий смертний погляне — осліпне і втратить слух до кінця свого віку, а уста його будуть запечатані до Страшного Суду, щоб нікому не міг розповісти те, що бачив. Їхні хороводи такі прадавні, що й сиві круки не згадають, коли вперше мавки завели свій дивовижний танок. Мавки вклонились і піднесли сувої найтоншого полотна, що таке легке, мов ткане з повітря, таке переливчасте, ніби вплетені у нього іскри роси на ранковому сонці.

Князівна радо прийняла подарунок мавок і наказала:

— Нехай сиві горлиці несуть це полотно до мого палацу!

— Буде виконано, люба Князівно! — відповідали співучими голосами мавки.

А біля річок та ставів русалки приносили у заквітчаних мушлях вичесане з волосся золото й дарували його Князівні та співали своїх сумних загадкових пісень... І несли лелеки це золото у далекий палац Лісової Князівни...

Миколка дивувався з побаченого. І це дійство повторювалось із дня на день, у нескінченній мандрівці казковою країною Лісової Князівни. Багато днів так вони мандрували, Миколка збився з ліку тих днин. Аж якось виїхали вони на роздоріжжя і зупинились.

— Дивися, Миколко, — вказала рукою Князівна, — перед нами три шляхи. Той, що праворуч, — вузький, поріс терням. Дорога зрита ярами. Йти по ньому вкрай складно. Проте шлях короткий. Вже завтра дістанемося дому. Той путь, що перед нами, — він прямий, на ньому багато шинків, у них пиво-мед рікою. Та будемо ми по ньому петляти не один тиждень... З веселощами, пустощами та забавами. Перед довгим служінням мені, я дозволю тобі розважитись. І третій шлях — незвіданий, ніхто не знає, чим він може закінчитися. Чи голову складеш, чи слави здобудеш. Чи за часинку додому дістанешся, чи заблукаєш на довгі роки. Який обереш шлях ти?