Казка старого мельника
- Автор: Ухачевський Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-355-5
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казка старого мельника». Краткое содержание книги:
— Таточку, любий, навіщо тобі ті песиголовці? Попроси, пана гетьмана Костянтина, аби військо надіслав.
На що пан Адам розсміявся, а за ним — і шляхтичі:
— Доню! Та гетьман із мене глузуватиме, якщо я попрошу у нього військо заради якихось лісових обірванців! Тим паче гетьман збирається походом на москалів, що нічим не ліпші од песиголовців. А ми швиденько закінчимо з ними і приєднаємося до його милості гетьмана. — І до побратимів звернувся: — Узавтра зраночку, панове, прошу на полювання!
Шляхтичі знову задоволено загули. А Христина повернулась до матері:
— Чує, мамо, моє серце біду. Учитель мій запропав. Може і його песиголовці викрали...
— Не вір, доню, байкам про песиголовців, — заспокоювала її матінка. — То звичайні лісові розбійники бешкетують. Та батько наш з ними швидко покінчить. Його лицарі нічого і нікого не бояться, в усіх битвах з ним побували.
— Не про мене все це, мамо. Тривожно щось...
А пан Адам не вгавав, звертаючись до побратимів:
— А щоб полювання було вдалим, прошу, шановне панство, до столу. Підіймемо чаші з медом на погибель нашим ворогам-песиголовцям! А також москалям і різним бусурманам! Побенкетуємо славно, сили наберемось! Та й потішимо один одного добрими історіями та оповідками!
Шляхтичі всідатися за стіл, а батько підійшов до доньки, поцілував її в чоло, і жартома сказав:
— Моя люба донечко, узавтра на тобі велика відповідальність — бути опорою матері. Чи ж я не вчив тебе їздити верхи, чи ж не вчив стріляти з лука та гармат? Добрий був би з тебе хлопець... та дівчина — ще краща! — І до дружини мовив: — Пані Софіє, низько вклоняюсь вам, моя королівно. Дякую, що приготували для моїх побратимів славну учту, — поцілував, уклонившись, руку дружині та товаришів запросив: — Розпочинаймо, панове!
Коли сів до столу, здійнялись чаші догори... І почався бенкет.
У пана Адама вояки були славні, загартовані у боях і не останні за столом. Охрім Довбня одним ударом чотирьох міг покласти, а коли до діла на бенкеті доходило, то порося міг змегелити мельком. Данило Перець шаблюкою вершника з конем розрубував, а що вже до наїдків був ласий, то ще такого пошукати! І такі — усі десятеро. Хіба їх могли злякати якісь там песиголовці? Їм за вечерею вола з’їсти, як нам соломинку перекусити. Тому стіл угинався від наїдків і напоїв. Слуги тільки встигали виставляти переміну страв. Лилося пиво-мед рікою, лунали бойові пісні та похвальби шляхтичів: як вони будуть рубати голови песиголовцям.
...А на ранок озброєні шляхтичі зібрали прислугу та всілись на коней. Слуги підвели гончаків, котрі так рвались у погоню за здобиччю, що втримати їх на поводі було й годі. Самі слуги озброїлись короткими мисливськими піками, через плечі у них — перекинуті луки з сагайдаками. Шляхетні мисливці поважно опирались на списи, вставлені у стремена. На порозі, закутані у теплі хустки, щулились на ранкову прохолоду Христина та пані Софія. Пан Адам підійшов до них і розцілував на прощання.
— Доню, а що тобі привезти з полювання? — пожартував. — Песиголовця для розваг? Буде тобі підносити палицю, яку ти кидатимеш, — розсміявся, а за ним — шляхтичі. — Чи, може, золота, яке вони зберігають у своїх скринях? Чи чар-зілля якогось чаклунського, щоб тобі усякого шляхтича можна було приворожити?!
— Нічого, таточку, мені не треба, повертайся швидше сам і зі своїм товариством. А ми з матусею простежимо, щоб вам добру вечерю приготували, запросимо музик. І ви з усім шляхетним товариством зможете після полювання гарно розважитись.
— Віват панночці Христині і пані Софії! — крикнув Довбня.
— Віват! — підхопили всі.
Пан Адам ще раз розцілував своїх жінок, заскочив на коня, і вся компанія рвонула чвалом на полювання. Матір з донькою перехрестили їх услід.
Панське полювання — не просто полювання. Це дійство, в якому кожному відведена своя роля, і кожен цю ролю прагне зіграти якнайліпше. По-перше, потрібно мати відповідний вигляд. Тому шляхтичі одягнули на себе найдорожчі шати, слуги запрягли коней у розкішну збрую. Самі одягнулися, наче на гостини до самого гетьмана; вичесали собак, що їхнє хутро аж переливалось у ранкових променях сонця. Уся ця кавалькада вигравала золотом і сріблом, переливалась шовком і оксамитом... А по-друге... А по-друге, на самому полюванні — як пощастить. Можна і доброго оленя вполювати, такого, що про нього потім внукам розповісти не соромно, а можна на такенного вепра натрапити, що і коня позбудешся, і голову загубиш.