Казка старого мельника

— Дорога! Де дорога?! Її немає!

Мисливці з подивом роззирнулись і побачили, що вони опинились на невеличкій потворній галявині посеред повалених дерев і корчів, вкритих зеленим слизом. Поміж ними біліють обгризені кістяки великих тварин та людей, на гілки дерев настромлені їхні черепи. А вони щойно заїхали до лісу! Німа пауза тривала не довго. Враз коні вибалушили очі та заходилися рвати повіддя і ставати дибки; собаки панічно заскавучали, позадкували та почали шукати захисту одне в одного і в погоничів. Вершники намагалися втримати коней, які, нажахані, тупотіли копитами на одному місці та не розуміли, куди бігти. Слуги перелякано поводили головами, не знали, що діяти, куди тікати від страху, що на них напосів, а якщо й тікати, то від кого? Похитнувся, струсив головою і звівся Довбня.

Пан Адам, сердито оглянув поле ймовірної битви, опанував себе і взявся керувати невеликим військом. Він вихопив шаблюку і загорлав рішуче:

— Шляхто! До бою! А де ж ті кляті бусурмани, яким ми голови зараз постинаємо?! Де ви, наволоч лісова?! Чи ви гірші од москальської підлоти?! Виходьте битися, пізнайте силу воїнства православного! — і до своїх людей: — З нами, Бог, панове! Нумо, готуйсь!

Стримуючи коней, що продовжували перелякано гарцювати, шляхтичі наготували списи. І налаштувалися прийняти смертельний бій. Так і завмерли в очікуванні нападу. Минала хвилина за хвилиною, та ніхто до них на бій не вийшов. Заворожений Чорний Ліс залишався мовчазним і настороженим.

Пан Адам перевів погляд на Довбню, котрий ніяк не міг прийти до тями:

— Яка мара тебе з коняки скинула? Один лиш кухоль меду — і ти усіх нас так сполошив? Га? Сідай вже на коня!

Довбня струсну головою:

— То, милостивий пане, не мед. Треба забиратися звідсіля. Бо погинемо тут усі.

Перець не припиняв бадьоритись і підбадьорювати інших:

— Ніколи такого ще не було, щоб ми з паном Адамом давали драпака. Порубаємо клятих песиголовців на локшину!

Та враз ліс сповнився тихими жаскими звуками — здалеку долинав посвист холодного вітру. Він наростав, наближався, в ньому прокрадався тупіт некованих коней — глухий, зловісний. Чувся важкий подих. Він перемішувався з фирканням і ця мішанина звуків наближалась, примушувала насторожувати слух і схвильовано битись серця. Ворог вже десь поруч, але нікого й нічого не видно!

Пан Адам виструнчився у сідлі і скомандував до слуг:

— Займайте кругову оборону! Готуйте луки до стрільби! — і до шляхтичів: — Списи до бою! А потім візьмемо їх на шаблі!

Слуги взяли луки, заклали стріли, зготувалися стріляти. Шляхтичі на конях приготували списи, стали колом і прикрили слуг.

І враз у неприродно сповільненому русі, важко розсікаючи повітря, немов із нізвідки, з’явились зловісні вершники на конях, водночас з усіх сторін, намагаючись взяти в оточення мисливців. Їх понад два десятки. Під ними вороні коні, затягнуті у грубі неохайні шкіри замість попон. Самі вершники у чорному дранті, що зловісно розвівається на вітрі. У них на головах великі каптури, з-під яких виглядають вишкірені собачі морди. Вони розмахують в повітрі важкими кам’яними молотами. Поміж ними сновигають темні розмиті тіні, що мчать, мов пекельні вихори. Це — повітрулі.