Казка старого мельника
- Автор: Ухачевський Сергій
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Кальварія
- ISBN: 978-966-663-355-5
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Казка старого мельника». Краткое содержание книги:
Миколка знову вклонився і відповів:
— Бурсак я, вельможна пані, вивчився в Острозькій академії. Іду, щоб найнятися до ясновельможного пана Адама навчати його доньку мовам іноземним та різним наукам... А ви, мабуть, заблукали, якщо самі їдете цим лісом?
— Ні, не заблукала я. Ліс — то мій дім. Я — Лісова Князівна. Об’їжджаю свої володіння. Гляджу, чи мавки справно тчуть для мене тонке полотно, чи русалки вичісують золото зі свого волосся для моїх прикрас, чи лісовики не розбишакують і збирають для мене дорогоцінне каміння.
Тієї ж миті Миколка зробився наче сам не свій. Він знав, як небезпечно простим людям зустрічатися з лісовими створіннями, але, зачарований красою вершниці, геть забув про обережність і розсудливість.
Вершниця посміхнулася і простягла Миколці руку, щоб він допоміг їй спішитися. Вона легко зіскочила з коника так, що юнакові довелось перехопити її за стан і поволі опустити на землю. Він мимоволі вдихнув запах її волосся, що пахло п’янкими ароматами літнього лісу та хмільного меду, і відчув несамовите захоплення.
Миколка прив’язав коня поводом до гілки дерева, а красуню провів попід руку і посадив під деревом, постеливши їй свою свитку.
— Пограй мені ще, Миколко, — прохала вона. — Мені до вподоби твоя музика.
Юнак взяв сопілку і заграв, вплітаючи у свою мелодію переспіви пташиних пісень. Князівна, сумно похилила голову та заслухалась. Коли мелодія стихла, вона промовила:
— Я хочу тебе нагородити, Миколко, за твою гру. Можеш просити у мене чого душа бажає.
Миколка поклав сопілку у торбу і замислився. Йому не хотілося нічого, здавалося, що зараз у світі існують тільки він, цей ліс і Лісова Князівна в ньому. Він бажав їй прислуговувати, бути поруч і бажав ще чогось... Більшого. Того, що можна отримати тільки один раз у житті. І він випалив:
— Дозволь мені поцілувати тебе, прекрасна Князівно!
Вона розсміялась:
— А хіба, Миколко, ти не знаєш, що буде, коли ти поцілуєш мене? Хіба вас цьому в академії не навчали?! — голос її з кожним словом робився все гучнішим, владнішим і навіть злим: — Тієї ж миті ти опинишся у моїй владі! — заволала вона. — І тоді тобі доведеться прослужити мені цілих сім довгих років!!! Ти готова піти на це, людино?! Сім! Довгих! Років!!!
— Що таке сім років?! Якщо вони — розплата за мій перший цілунок, то нехай! Я охоче розплачуся!
І він припав до вуст Князівни.
Та як тільки людина торкнулася цілунком уст лісового створіння, все навколо почало змінюватись. Романтичне зеленаве узлісся із м’яким килимом моху посохло і зчорніло, дерево, під яким він щойно сидів, розсохлось і розтріскалося, змовкли птахи, зробилося геть похмуро. Із жахом Миколка відсахнувся від Лісової Князівни і побачив, що й вона змінилась. Її одяг вилиняв, посірів, наче попіл. Золотаве волосся потьмяніло, посивіло. Прекрасне юне обличчя зів’яло, вкрилося зморшками і зробилося старечим. Вінок на голові зів’яв і осипався. Миколка із жахом дивився на неї. Йому хотілося бігти геть, але тіло заціпеніло від страху і не слухалося. А Лісова Князівна тільки розреготалась і сказала глузливо старечим грубим голосом:
— Тепер мною не замилуєшся, авжеж, Миколко? Та що вдієш! Ти дав слово. Ти обіцяв служити мені сім довгих років. Той, хто цілує Лісову Князівну, мусить іти за нею в її країну і служити там, поки не скінчиться термін.
Наляканий Миколка впав перед нею на коліна і заходився благати помилувати його, молодого і нерозумного. Проте князівна залишалася невблаганною. Вона сміялася до нього своїм беззубим старечим ротом. «Ні, ні — тільки й відповідала вона на всі моління Миколки, — ти просив у мене поцілунок — ти його отримав. Тепер плати. І не барися! Сідай на коня до мене за спину. Нам час у дорогу!» Він озирнувся на коня, та перед ним вже стояв не білий коник зі срібними дзвіночками у гриві... А стара сухоребра шкапа із сумним поглядом. Конячина тяжко зітхнула, поглянула на юнака і винувато відвернулась.
Миколка мусив скоритися долі, сісти на шкапу до Князівни за спину й їхати у невідомість...
Хлопці із розкритими ротами слухали старого, та Сергійко не втримався:
— Дурний той Миколка! Коли з таким поріддям зустрічаєшся, треба дивитися на них примруженими очима, ось так, — показав, як потрібно примружуватися. — І тобі буде видно, старе воно чи молоде, з рогами чи без.
— Як тут примружитися, коли з переляку очі, мов колеса від воза, — зізнався Андрійко. — Я сам би так вибалушився, що очі на лоба полізли б!
Петрик, зіщулившись чи то від страху, чи то від нічної прохолоди та запитав у Мельника: