Казка старого мельника

— Ти? Знову? — здивувався Миколка. — Але як ти опинився тут раніше нас?

— Та повітруля клята знову мене упіймала, підхопила і занесла сюди.

— Так де ти? Я тебе не бачу.

— Поклала вона мені на груди чотирилисник конюшини, тепер я став безсилий і немічний. Сиджу під деревцем і не поворухнуся. Тільки обережним будь, бо клята повітруля десь тут чигає.

І справді, біля нього шаленим смерчем двічі промайнула повітруля, але Миколка від неї тільки відмахнувся і пригрозив кулаком.

Скоро Миколка відшукав Буркотуна, що лежав геть безсилий, скинув з нього листочок. Лісовик зірвався на ноги, вклонився Миколці, а потім роздратовано заходився топтати чотирилисник і сердито буркотати під носа:

— На тобі, кляте, на! І охота ото їй було в конюшині шукати цей листок! Та він один на ціле поле трапляється! Щоб у тієї повітрулі на лобі вискочили гуля! — Та й до Миколки звернувся: — Дякую, тобі, рятівнику мій. Чим тобі віддячити за твоє добро? Хочеш, я тебе проведу до скарбів великих? Розбагатієш...

— Віддяч мені ліпше тим, що більше не потрапляй у руки до повітрулі. Бачу, лиха вона відьма і ласа до золота. Тобі спокою не дасть. Або віддай їй те золото, та нехай од тебе одчепиться!

Лісовик запитально подивився на Миколку, обтрусив одежу.

— Не все так просто, Миколко, — пояснив. — Ми, лісовики, можемо дати людям золото за добро, яке ті вчинять. Або просто, щоб комусь допомогти. А повітрулі коять тільки лихо. Вони служать песиголовцям і збирають те золото для них. А золото песиголовці люблять понад усе! Вони його заклинають, щоб нікому не дісталося. І стає те золото проклятим...

Миколка посміхнувся на те:

— Бачу, у вас тут аж ніяк не нудно.

— Ти ж у казці, не дивуйся, — знизав плечима Буркотун.

— Гаразд, Буркотуне, я мушу йти виконувати свої обов’язки — потрібно вогонь для моєї пані розпалити.

— А я піду з тобою. Треба мені запитати у нашої Князівни, як мені тепер бути з цими проклятущими повітрулями.

— Ходімо, — охоче погодився Миколка, підняв із землі хмиз, і вони рушили до Князівни.

А коли прийшли, вірний слуга аж не повірив власним очам! Під деревом велично сиділа Князівна. Вона геть помолоділа, виглядала так, як при першій зустрічі з Миколкою. Білий коник теж повернувся до свого попереднього вигляду, вигравав м’язами, гарцював і перебирав на місці ногами. Здавалось, він навіть посміхався до Миколки та радів, що вибрався зі стану старої шкапи. Хлопець від подиву аж випустив з рук хмиз. Лісовик манірно, наче придворний кавалер вклонився Князівні. Миколка й на нього поглянув, та куди й подівся той обірванець, та нечупара, якою бачив його наш герой! На ньому вже був не простий одяг, а блискучі шати пажа. Князівна легко звелася, кивнула головою до лісовика.