Казка старого мельника

Старезна князівна, з опущеними від втоми літ плечима, в облізлому сірому вбранні і сумний пресумний Миколка їхали кудись на конику, що сам знав дорогу. Миколка шкодував, що на багато років покидає рідкий край, близьких, знайомих. Шкодував, що потрапив у пастку Князівни. Та хіба він уявляв у своєму юнацькому запалі, що йому доведеться стати слугою перестарілій немічній жінці...

Та ось під’їхали вони до узлісся. Поруч протікав струмок, що вабив свіжою водою і кликав відпочити з дороги. Кінь зупинився. Князівна закректала і промовила до Миколки:

— Втомилась я... Спекотний день сьогодні. Злізай з коня і допоможи мені зійти, треба перепочити. Дорога попереду у нас далека...

Миколка слухняно зіскочив на землю. Подав своїй хазяйці руку. Вона зійшла з коня, сіла під деревом і наказала:

— Гаряче мені... Принеси зі струмка холодної води. Пити хочеться, страх як.

— Так, пані, зараз принесу. Тільки чи будете ви пити з моєї чаші хлопської, дерев’яної? — він дістав з торби свою чашу і показав Князівні.

— Цінність чистої води не у чаші. Я не можу гидувати тим, що дає матінка природа, — відповіла Князівна.

Миколка вклонився і пішов до потічка.

Тут, біля лісового струмка, що весело дзюркотів і звивався між верболозами, було прохолодно та затишно. Миколка пройшов вздовж потічка, щоб знайти невисокий бережок. Знайшов таке місце, нахилився до води, зачерпнув у чашу та враз почув чийсь тихий тоненький голосок:

— Хлопче, допоможи мені...

Від несподіванки він озирнувся, щоб зрозуміти, хто просить у нього допомоги, та нікого не побачив. І тільки пробурмотів собі під носа:

— Дива нині зі мною кояться. Не здивуюсь, коли застану тут якогось лісовика або мавку... Та цілуватися я вже не буду ні з ким — навчений.

Він нікого не побачив і вже зібрався повертатися до Князівни, аж знову почув голос:

— Миколко, допоможи...

Миколка здивовано зупинився, знову озирнувся і запитав:

— Ти хто такий, звідкіля знаєш, як мене звати? Та й коли хочеш, щоб я тобі допоміг, покажись.

Кволий тихий голос почувся з високої трави:

— Я — лісовик Буркотун. Перетворила мене зла повітруля на черепашку. А потім перекинула на спину і поклала у траву. А я не можу стати на ноги, аби знову обернутися лісовиком... Допоможи — я тобі у пригоді стану...

Миколка пішов на голос, шукаючи у траві черепашку, і відказав:

— Не треба мені від тебе нічого.

І враз побачив під ногами перевернуту тваринку, яка лежала на спині і безсило перебирала у повітрі ніжками. Він нахилився, перекинув її, підніс до води, дав попити, дав хлібця з торбинки. І тут сталося диво! Черепашка обернулася на кирпатого рудого чоловічка, маленького і кумедного, що зростом не дотягував Миколці й до грудей. Одягнений у лахміття, на голові — зелений потертий капелюх з пом’ятими крисами. Чоловічок мав замурзане обличчя, неохайні, забруднені болотом черевики та вичовгані на колінах штани. Він став перед Миколкою, вклонився і сказав:

— Дякую тобі, Миколко, що виручив мене. А то я тут би і загинув.

— А за що ж тебе так повітруля покарала, чим ти перед нею завинив?

Лісовик відмахнувся:

— Пішов поголос, начебто ми, лісовики, уміємо шукати скарби. То й вона хотіла, щоб я привів її до скарбу із золотом.