Нескінченна історія

На широкому балконі палацу стояли два великі срібні м’які фотелі. На одному сидів якийсь надзвичайні старий чоловік. Його срібна хвиляста борода і таке саме срібне хвилясте волосся спадали аж до пояса. Мабуть, це і був Кверквобад, Срібний Старець. Поряд і ним сидів хлопець - приблизно Бастіянового віку. На ньому були штани з м’якої шкіри, але торс він мав оголений, і в око відразу впадав оливково-зелений колір його тіла. Вираз хлопцевого вузького обличчя був поважний, майже суворий. Довге чо­рне волосся - зібране на потилиці шкіряним ремінцем. Із плечей спадав пурпурово-червоний плащ. Хлопець дивився вниз, на арену, спокійно, але водночас якось дуже напру­жено. Здавалося, його погляд ловить абсолютно все. Атрею!

В цю хвилину в напіввідчинених балконних дверях за спиною Атрею з’явилася ще одна постать - звір із дуже ве­ликою головою, схожою на лев’ячу, ось тільки замість шер­сті цю істоту вкривала перламутрова луска. Очі звіра були кулясті й рубіново-червоні, вони осяли і мерехтіли, а коли його голова піднялася понад Атрею, стало видно довгу, гнучку шию, також вкриту перламутровою лускою, з неї білим полум’ям опадала розкішна грива. Це був Фухур, щастедракон. Бастіянові навіть здалося, ніби той щось ска­зав на вухо Атрею, бо хлопець кивнув.

Бастіян сидів на ліхтарному стовпі, але тепер вирішив спуститись униз. Він побачив усе, що хотів, а відтак йому стало цікаво поспостерігати за турніром.

Дуже скоро Бастіян зрозумів, що те, що відбувалося на площі, було не так боротьбою, як цирковою виставою - зма­ганням і видовищем водночас. Якраз у цю мить почали бо­ротися два велетні, їхні тіла сплелися в єдиний величезний клубок, і цей клубок перекочувався від одного краю площі до другого. Крім велетнів, тут змагалися ще декілька пар; ці переважно однакові, хоч іноді й цілком різні істоти міря­лися силами в мистецтві фехтування, в бою на мечах, у во­лодінні булавою чи списом. Звичайно, це не були справжні поєдинки - битви не на життя, а на смерть. За правилами турніру, його учасники мали продемонструвати не тільки військову вправність, але й те, яким шляхетним може бути боєць чи розвинене у нього самовладання. Якби хтось - охоплений люттю або ж із честолюбства - поранив свого суперника, його змусили би покинути поле бою і зарахува­ли б йому не перемогу, а поразку. Відтак більшість змагу- нів доводили вправність у стрільбі з лука, демонстрували силу, піднімаючи несамовиті тягарі, показували свою спритність у карколомних акробатичних номерах або ж ви­конували трюки, які вимагали незаперечної відваги. А оскільки всі учасники турніру були надзвичайно різні, те, що вони представляли на волю суддів і глядачів, було та­ким же розмаїтим, як і вони самі.