Нескінченна історія

Ведучи мулицю до конюшні, Бастіян прошепоти їй на вухо:

- Не забудь, що ти мені пообіцяла, їхо. Скоро знову по­бачимося.

їха кивнула.

Тоді Бастіян пояснив своїм супутникам, що не хоче бу­ти настирливим і обтяжувати їх своїм товариством а відтак радо піде у місто сам - пооглядати Амарґант, поблукати його вуличками.

Подякувавши лицарям і дамі за миле і приємне товари­ство, він попрощався з ними. Бастіянові кортіло розшукати Атрею.

Великі та малі кораблі сполучалися між собою місточ­ками і трапами - подекуди такими вузенькими і хисткими, що ними вдавалося пройти лише поодинці, але були й інші - широкі, як вулиці, й там юрмився натовп. Були тут і ви­гнуті дугою містки, і криті переходи з дашками, а каналами поміж палацами сновигали сотні срібних гондол. Одначе всюди, хоч де би ти стояв, скрізь під ногами відчувалося легеньке похитування, і це похитування постійно нагаду­вало, що Амарґант є плавучим містом, що його споруджено на воді.

Місто, здавалося, вже насилу вміщало клекітливі тлу­ми* (* юрби) гостей - такі строкаті й такі багатоманітні, що на те, аби їх описати, знадобилася б ціла окрема книжка. Амар- ґантян у натовпі розпізнати було дуже легко, бо всі вони носили одяг зі срібної парчі, такий самий розкішний, як і Бастіянів плащ. Волосся у мешканців нього міста було срі­бне, всі вони були високі та показні, а їхні очі були такого ж бузково-синього кольору, як і води Мургу - Озера Сліз. На­томість прибульці зазвичай вродою не відзначалися. Могу­тні тіла велетнів прикрашали мацюпусінькі голівки, які на їхніх могутніх плечах здавалися маленькими, наче яблуч­ка. Де-не-де вулицями прошмигували безсоромні та нахаб­ні на вигляд нічні гульвіси, траплялися і похмурі самітни- ки-привиди; вистачало одного-єдиного погляду, аби затя­мити, що таким краще не переходити дорогу. Були тут і ма­хлярі з меткими очками і спритними рученятами, і батяри, що ступали розмашисто і сягнисто, випускаючи з носа і з рота клуби диму. В’юнко, немов живі дзиґи, крутилися пройдисвіти і шахраї, дибали, поскрипуючи на сучкуватих ногах, лісовики, причому декотрі з них носили на плечах важкі дубові палиці. Якось-то Бастіян угледів навіть скеле- гриза з зубиськами, наче залізні зубила. Той ішов - і сріб­ний місток аж вгинався під його вагою. Та перш ніж Басті­ян встиг запитати чи його ім’я, бува, не Пйорнрахцарк, скелегриз уже загубився у натовпі.

Нарешті Бастіян дістався до середмістя. Саме тут мав відбуватися турнір. Зрештою, як виявилося, він уже давно почався. На великій круглій площі, що нагадувала циркову арену, сотні учасників змагань мірялися силою, показую­чи, хто і на що здатний. Глядач обступили супротивників широким колом і підбадьорювали їх вигуками. У вікнах, на балконах, на галереях палаців юрмилися тисячі цікавих, були й такі, кому вдалося видряпатися навіть на прикра­шені філігранями срібні дахи.

Проте Бастіяна цікавило аж ніяк не видовище. Він хо­тів розшукати Атрею, адже мусив же той звідкись спостері­гати за перебігом турніру. Хоч і не відразу, та все ж Бастіян зауважив, що публіка раз за разом очікувально позирає в бік одного з палаців, - і передусім тоді, коли котромусь із суперників раптом щастило здобути хоч маленьку, але явну перемогу. Одначе для того, аби побачити цей палац, що притягував погляди натовпу, Бастіянові довелося протов­питися крізь юрбу, пройти по одному з містків, а тоді ще й видертися на ліхтарний стовп.