Василь Стус: життя як творчість

Я згадав про Симоненка під час зустрічі в Івана [Світличного]. Вусань, що грубо жартує, але господарям подобається. За мій вірш („Чорним пророкам“) сказав, що даремно пожалів кулі. Мені він видався кулішеподібним, з його ж пихою, з його ж, може, заздрістю (а втім, може, це була українська невіра — йшлося про „Тополю“ Вінграновського й Довженка). Але він був певний себе, своєї ваги, і це мені не дуже подобалось, бо його збірочка була для мене не неабиякою.

2 [грудня 1963 р.] В Спілці обговорювали нас чотирьох[367]. Все навколо Холодного йшлося. Його робітнича група — дурні адепти. Светр кольорово-строкатий, непричесане волосся, маніфест і дивацькі вірші. Поет на 5 %, на 95 % — чортовиння. За ним 5—6 його адептів — робітників і студентів. Промацували ланцюг: Холодний — геній — Маяковський — партія — народ — комунізм. Холодний про Шевченка („вжар гопака, Тарасе“). Це відвічно загрозливе хохлацтво. Іван Світличний написав статтю про мову. Це, звичайно, немало як на наші умови і нашу фронду.

Над поезією слід замислитись. Треба брати глибше й ширше. Треба вирвати себе із класицистичної позолоти бодрячків і бадьористости. Є горе, але горе світанне. І це треба завжди мати перед очима.

24.12.1963 р. В неділю, 15 грудня, ховали Симоненка. Приїздили кияни, львів'яни (серед них — Дзюба). Промови на кладовищі. Краща, кажуть, Дзюби. Він, Василь, помер десь у п'ятницю, заповівши права родині (про маму — 27 років у колгоспі і тепер „перший день по моїй смерті буде першим днем її жебрацького животіння“). Він, Симоненко, пише, що для літератури то невелика втрата — його смерть.

У суботу — в Одесі, в неділю — тут, у понеділок чи вівторок — у Львові — вечір пом'яти його.

У Києві в залі медіну[368] інкогніто майже проведено вечір. Світличний зробив доповідь, перед нею — в записі — „відійдіть Америки й Росії“, потім телеграми від Драча, Шевчука, Дрозда. Читались його вірші („Обеліски“). Шпигуни. Михайлина Коцюбинська прочитала „Голубу дистанцію“, Юрко[369] — „Спалений…“, Холодний — свою посвяту. Дуже добре виступив Сверстюк. Читав Шевченкове „Ісайя, глава 14“ студент КДУ і дружина Шевчукова, свій вірш читала „портативна“ Жиленко. Сьогодні почалися клопоти.

Сверстюк: на одному з вечорів у Черкасах Василь [Симоненко] мав більший успіх за Вінграновського.

Там: Яку Україну ви маєте на увазі? У мене вона одна. Коли у Вас є якась інша — назовіть. Будемо вибирати»[370].

Зустріч і стрімке зближення Василя Стуса з Іваном Світличним, що започаткувалося в грудневі дні 1963-го, можна сказати, де факто ввело Василя в коло шістдесятників та Клуб творчої молоді. Не встигнувши навіть як слід роззнайомитися з опозиційним, хоча й російськомовним, середовищем гуртожитку, Василь потрапляє зовсім до іншого кола — кола творчої української інтеліґенції, яка живе тими ж болями й надіями, що й він. Єдина зустріч зі смертельно хворим Симоненком, що радше відштовхнула від нього Василя Стуса, в той же час стала до певної міри знаковою, адже попри етичні застереження юнак із римським профілем не міг не відчути «в київській атмосфері високу громадянську напругу Симоненкового заповітного слова»[371]. Це було саме те, чого Василеві так бракувало в Донецьку й заради чого він їхав до Києва. Як твердить Євген Сверстюк, від «самого початку… він потрапив у те саме літературне середовище, в якому визрівав Симоненко, і читав той самий „самвидав“… Василь Стус став на шлях опозиції саме тоді, коли в повітрі запахло порохом і обережність стала надягати маску лояльности»[372].