Історія ГУЛАГу

«Справили вони на мене враження культурних і серйозних людей. Проте мене охопив жах, коли дізнався, що всі вони вже підписали на допитах у слідчих несосвітенні нісенітниці, зізнаючись у злочинах, яких не було, за себе і за інших… Деякі дотримувалися дивної "теорії": чим більше посадять, тим краще, тому що швидше зрозуміють, що все це найшкідливіша для партії дурниця»[499].

Втім, не всі погоджуються, що таких людей слід засуджувати. Лев Разгон у своїх спогадах відповідає Горбатову, якого він називає «зарозумілим і аморальним»:

«Мені здається, що підло звинувачувати в цьому не катів, а жертви. Горбатову просто поталанило: у нього був ледачий слідчий або ж такий, що не отримав категоричної вказівки “дотиснути” підслідного. Запитання про те, чи можна катуваннями змусити підписати на себе брехливе свідчення, достатньо зараз досліджене лікарями, психологами і психіатрами. У нашому столітті матеріалу для таких досліджень було набагато більше, ніж у Середні віки. Можна змусити!»[500]

Згадуючи минуле, мемуаристи також висловлюють і змішані думки з приводу того, що насправді мало значення. Сусанна Печуро, яку понад рік допитували на початку 1950-х (вона була членом невеликої молодіжної групи, що мала донкіхотську мету чинити опір Сталіну), пише, оглядаючись назад, що «триматися» не було сенсу. На її думку, не зізнаватися означало тільки продовження допитів. Зрештою, більшість отримували вироки у будь-якому разі[501].

Разом з тим документи справи Сговіо з очевидністю вказують на те, що подальші рішення — про дострокове звільнення, амністію і т. ін. — справді ухвалювалися на підставі того, що було у справі в’язня, зокрема і на підставі зізнання. Іншими словами, якщо вам вдавалося утриматися від зізнання, у вас і справді з’являвся дуже і дуже слабкий шанс на зміну вироку. Аж до 1950-х років до всіх цих судових процедур, хоч якими абсурдними вони були, ставилися серйозно.

У кінцевому підсумку найважливіше значення слідства полягало у тій психологічній дії, яку воно справляло на в’язнів. Навіть ще до довгої дороги на схід, навіть ще до прибуття у їхні перші табори, вони вже на певному рівні були «підготовленими» до нового життя — життя рабів. Вони вже знали, що влада НКВД — абсолютна і що держава може розпоряджатися ними, як вона хоче. Якщо вони зізналися у злочині, якого не вчиняли, то через це поважали себе вже менше. Та навіть якщо не зізналися, у них відбирали навіть тінь надії, не залишаючи жодної віри в те, що помилку їхнього арешту незабаром буде виправлено.