Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
Поема збереглася в паперах Олександра Матвійовича Лазаревського, до якого перейшла з редакційного портфеля «Основи» після того, як «Основа» перестала виходити.
Поема писана старовинним письмом, на старому папері приблизно на початку сорокових років минулого століття. Автор її зве себе Як. Мішковським, але на рукописі в двох місцях рукою, одмінною од авторської, надписане наймення Якова Кухаренка, генерала, а потім отамана чорноморського війська.
Сюжет поеми — мандрівки запорозького кошового Харка після зруйнування Січі.
Як водиться в такого роду творах, як вимагає того план псевдокласичної епопеї, автор вводить нас одразу in medias res, показуючи нам героя якраз на середині його життєвої мандрівки. Поема одкривається словами Харка, що заблудився в незнайомій країні, в дикому лісі і даремно шукає дороги. Харко кличе долю:
Доведений до одчаю негодою — дощами і грозою, бідолашний, обтріпаний, трохи не голий козак, шукаючи захисту од дощу, попадає у вовчу яму (вовківню), сидить там усю ніч, до ранку, аж поки його не визволяють звідти мисливці Федір і Петро. З погрозами ведуть вони Харка до домівки, певні, що надибали бурлаку або каторжанина; але далі, переконавшись, що мають діло з людиною поважною, частують його горілкою і дають йому притулок на ніч. Тут Харко дізнається, що він прибився у край Імгертин (імеретинців).
Другого дня у братів-мисливців збирається бенкет, на якому Харко починає оповідати свою «Одіссею». Тут починається мішанина історичних наймень і не знаних ніякій історії фактів, в якій нелегко часом розібратися.
Харко, запорозький кошовий, очевидно, другої половини XVIII в. (бо в поемі згадується про царицю, що звеліла зруйнувати Січ), розказує про Виговського, Чаплинського і Конєцпольського, як про своїх сучасників. Всі троє являються в поемі українськими старшинами. Вони задумують план піддатися Польщі, тягнуть за собою міста Чигирин і Батурин; а в той самий час король Володислав оддає наказ зруйнувати Січ дощенту за напади січового братства на ляхів. Харко, ставши по смерті батька кошовим, дізнається про плани зрадників і про плани короля, побиває ляхів під Чигирином і українських зрадників перед Батурином, бере в полон усіх трьох претендентів на гетьманство (Виговського, Чаплинського і Конєцпольського).
На оповіданні про слідство над Виговським Харка перепиняє мати мисливців, стара господиня дому (аналогія до Сивіли), виводить його з домівки, купає в багні («щоб був щасливий») і нарешті показує йому в дзеркалі майбутню долю його нащадків. Харку ввижається степ, бистра ріка (Кубань, як догадується д. Стешенко), а по степу над річкою веселі хутори і слободи.
Далі знову тягнеться оповідання Харка, знову знайома нам недоладна мішанина історичних фактів та імен.
Харко оповідає про те, як він покарав Виговського, Конєцпольського і Чаплинського, прогнав ляхів за Дніпро, порадив старшинам піддатись Москві і попрохати звідти гетьмана, а сам вернувся на Січ, став жити, як раніше жив.
Але неспокійна Січ починає турбувати московський уряд. Під час подорожі на Київ Харко дізнається, що москалі зруйнували Січ, взяли Калниша, Глобу і шукають його, Харка. Стурбований новинами, він мерщій збирає товаришів, сідає на чайку, їде шукати місця для нової Січі. Буря викидає його на імгертинський берег.
На цьому кінчиться плутане і недоладне оповідання Харка. Гості рішають повести козака до імгертинської цариці Ганни (повна аналогія до Дідони), що живе тут, поблизу в городі — Исі (Тифлісі, як думає д. Стешенко). Харка гуртом ведуть до палацу. Останні рядки присвячені доволі примітивному описанню того враження, яке справляє запорожець на царицю.