Українське письменство
- Автор: Зеров Микола
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 966-500-019-5
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Українське письменство». Краткое содержание книги:
В цьому році товариство одступило од свого звичаю і замість Шевченківського — влаштувало концерт пам’яті М. Лисенка.
З огляду на погоду і на різні умови, в яких доводилось працювати впорядникам, вечір вийшов менш вдатним, ніж можна було сподіватись; одначе сума збору дійшла до поважної цифри — 160 карб.
Центром уваги слухачів був, звичайно, хор, яким керував досвідчений, популярний в городі дирижер аматорських концертів — Ол. Як. Яресько. Особливо вдатно проспівано було: «Ой, пущу я кониченька в саду» і Лисенкову композицію на слова Шевченка: «Ой діброво, темний гаю». Жалобний марш, яким розпочався і кінчився вечір, був трохи не під силу невеличкому провінціальному хору.
Не обійшовся концерт і без тих неприємностей і «препон», од яких не забезпечено ні один вечір, а надто український, — на провінції. Першу «препону» поклав п. інспектор народних шкіл, заборонивши учителькам приймати участь в «мазепинському» вечорі, — через що довелось зректися постановки прекрасної мініатюри Олеся — «Лисенкові». Друга історія трапилась з спеціально для вечора приготованим рефератом. П. ісправник заборонив його відчитати, виправдуючись тим, що дозволяти реферати — є право губернатора, а він може тільки допустити те, що вийшло вже друком. Та звертаться до губернатора було вже пізно, і впорядникам вечора довелось нашвидку складати переднє слово.
Взагалі ж вечір треба визнати і вдатним, і корисним: він є першою серйозною спробою популяризації Лисенка в нашій глухій провінції.
1913
Пахаревський. Оповідання{29}
Перші збірки оповідань д. Пахаревського, — а особливо друга — «Буденні оповідання», здобули йому репутацію українського наслідувача Чехова.
Третя книжечка, оце недавно випущена «Віком», — лише стверджує такий погляд на творчість д. Пахаревського: на більшості нових оповідань (їх увійшло до книжечки 12), так само, як і на давніх, лежить справді відблиск дум і настроїв Чехова і його специфічної манери малювати життя. Обстанова здебільшого буденна, провінціальна; герої оповідання — люди сірі, майже кволі, пригнічені тяготою буденного існування. Такий отець Іван (оповідання «Горе»), бідний сільський піп, душа якого прагне ширшого світу, а доля міцно прив’язала до глухого сільського приходу, до нецікавого діла; такий учитель Аполлон Курка (оповідання «Дівчина»), зраджений жінкою і ображений в найкращих своїх чуттях; суворий о. Родіон («В мовчазних покоях»), що всіх колись гнітив своїм авторитетом і повагою, а тепер сам, пригнічений смертю сина, хворий і безпомічний, доживає віку на хлібах у зятя; нарешті, милий «дідко» — Стась Нитка («Читачі»), загнаний, непрактичний, але з живим почуттям до всього живого, що його оточує, — все це ті персонажі, на яких любив спинятися Чехов, які він охоче вводив у літературний оборот, але зарисовані з далеко меншою силою творчого талану.
Самотою стоїть лише оповідання «Дід знав усе», мабуть, найслабше з усього, що є в книзі. Фабула його така.
В родовому маєтку графів Ястржембських сталась нечувана, страшна подія: молода хазяйка маєтку задушила свого старого чоловіка. Вся челядь й сусіди певні, що старий граф умер своєю смертю; правду знають тільки сама графиня та старий дід Логвин. Приїздить наслідник маєтку, допитується про смерть батька в мачухи, в діда Логвина, але нічого не може допевнитись. Випадково підслухує він розмову графині з дідом, саме тоді, коли графиня розповідає про муки совісті, приступає знову до діда з настирливими питаннями, а коли той зрікається одповідати, то тут же вбиває його на ґанку давнього палацу…
На протязі дев’яти невеликих сторінок маємо аж два страшних злочинства.
Але кривавий сюжет ще не становить сам по собі великої біди. Вся біда в тому, що д. Пахаревський розказує блідо, безбарвно, непереконуюче. Ви читаєте, наприклад, сповідь графині перед дідом Логвином або сцену убивства діда («Граф зціпив зуби, скочив до діда і вдарив його в лице кулаком. Дід покотився по сходах, ударився об ріжок і лишив по собі на камені кривавий слід. Граф злякався, нахилився над дідом. Той лежав без пам’яті і стогнав. З виска йому бігла кров») і нічого, крім невиразних слів: «ударив», «злякався», не бачите і в можливість такої сцени не вірите. Словам д. Пахаревського бракує пластичності. Вони не будять уяви, не лягають перед очима яскравими фарбами, живими образами. Вони мертві.