Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Разом з тобою я розбив усе, що колись шанувало моє серце, я зламав усі межі, повалив усіх ідолів, біг за найнебезпечнішими забаганками — воістину, нема такого злочину, який би я не скоїв.
Разом з тобою я втратив віру в слова, цінності та великі імена. Коли чорт линяє, то хіба заразом із шкурою не відпадає його ім'я? Бо ім'я — це тільки шкура. І сам чорт, мабуть,— теж тільки шкура.
«Істини не існує, все дозволене»,— так я переконував себе. Головою і серцем я поринав у найхолодніші води. Ох, як часто я через це стояв голий і червоний мов рак!
Ох, куди поділось усе добре, ввесь сором і вся віра в добрих! Ох, куди поділася та облудна невинність, якою я тішився,— невинність добрих та їхньої шляхетної брехні!
Надто часто, воістину, я слід у слід ішов за істиною,— і діставав від неї закаблуком. Часто я хотів обдурити і,— леле! — тільки тоді доторкався — до істини.
Надто багато прояснилося мені: тепер воно вже мене не обходить. Все, що я любив, уже мертве,— отже, хіба можу я любити себе?
«Жити як заманеться або зовсім не жити»,— цього прагну, цього прагнуть і найсвятіші. Та леле! Чи є ще для мене радість?
Чи є ще в мене мета? Пристань, до якої пливе моє вітрило?
А де ж попутний вітер? Ох, тільки той, хто знає, куди йому треба, знає також і те, який вітер для нього сприятливий і попутний.
Що мені ще залишилося? Стомлене і зухвале серце, непогамовне жадання, легкодумні крила, перебитий хребет.
А щодо пошуків моєї домівки: о Заратустро, ти ж знаєш, ці пошуки стали для мене моєю домовиною, у ній мене й поховають.
Де — моя домівка? Я напитую, шукаю і шукав її, та ніде не знайшов. О вічне скрізь, о вічне ніде, о вічне — марно!
Так казала тінь, а Заратустра аж рота роззявив від подиву.
— То ти моя тінь! — сумовито сказав він урешті.— Загроза над тобою, вільний розуме, мандрівна душе, чималенька! Тобі випав поганий день: пильнуй, щоб не настав іще гірший вечір!
Таким непосидам, як ти, зрештою і в'язниця може видатися блаженством. Ти колись бачив, як сплять ув'язнені злочинці? Вони сплять спокійно, вони вперше насолоджуються безпекою.
Стережися, щоб, кінець кінцем, тебе не заплутала в тенета якась вузька віра, якесь жорстоке, невблаганне безумство! Бо тепер тебе спокушає і зваблює все вузьке і жорстоке.
Ти загубив мету: лишенько,— яким жартом або покутою ти надолужиш цю втрату? А заразом — ти втратив ще й дорогу!
Бідний, завіяний і замріяний, стомлений метелику!
Хочеш цього вечора мати притулок і відпочинок? То йди вгору до моєї печери!
Ця дорога допровадить тебе до неї. А тепер я хутко втечу. На мене вже ніби налягає тінь.
Я побіжу самотою, щоб круг мене знову заясніло. До того ж я повинен ще довго весело триматися на ногах. А ввечері у мене — будуть танці!
Так казав Заратустра.
ОПІВДНІ
Заратустра біг та й біг, ніхто не траплявся йому назустріч, він був сам, щораз глибше поринав у себе, жадібно пив свою самотність, тішився, думав про речі приємні,— і так годинами.
Та опівденної пори, коли сонце стояло просто над Заратустриною головою, він проходив повз старе, криве й каракате дерево, обвите щедрою любов'ю виноградної лози і сховане від себе самого,— з нього звисали налиті бурштинові грона й просилися в руки подорожнього. Тоді йому забаглося трохи вгамувати спрагу й зірвати одне гроно, та ледь він простяг руку, як йому ще більше забаглося іншого,— саме опівдні лягти під деревом і заснути.
Заратустра так і зробив, і тільки-но лігши на землю, в тишу і затишок різнотрав'я, він одразу ж забув про свою невеличку спрагу й заснув. Бо, як мовиться в Заратустриній приповідці, одне буває потрібніше за інше. Тільки очі його залишалися розплющені, бо не могли надивитися вдосталь і натішитися деревом і любов'ю виноградної лози.
Одначе, засинаючи, Заратустра казав до свого серця так:
— Тихше! Тихше! Хіба світ не став довершений? Що ж, зрештою, діється зі мною?
Як ніжний легіт, невидимо і легко, мов пір'їнка над гладесеньким морем,— так танцює наді мною сон.
Він не налягає на очі, не присипляє душі. Легенький він, воістину! Легкий, мов пір'їнка.
Він переконує мене,— невже я не знаю як? Він торкається мене зсередини лагідною рукою, він змушує мене коритися. Так, він змушує мою душу потягуватися,—
яка довга і стомлена стає вона, моя дивна душа! Невже вечір сьомого дня припав для неї якраз на полудень? Мабуть, надто вже довго блукала вона, блаженна, серед усього доброго і зрілого?