Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
— Вживаючи такі суворі слова, ти, проповіднику з гори, чиниш над собою наругу. Ні очі, ні уста твої не створені для такої суворості.
І, як на мене, твій шлунок теж: йому огидні будь-який гнів і будь-яка запінена ненависть. Твій шлунок вимагає лагіднішої поживи: ти не м'ясоїд.
Як на мене, ти більше скидаєшся на вегетаріанця, збирача трав і коріння. Мабуть, ти жуєш зерна. Так, я певен, ти не ласий на м'ясо і полюбляєш мед.
— Ти вгадав,— з полегкістю в серці відповів жебрак з власної волі.— Я люблю мед і жую зерна, бо шукаю те, що приємне на смак і очищує віддих;
те, на що йде багато часу, над чим цілоденно працюють роти сумлінних ледарів та нероб.
Далі за всіх тут, звісно, пішли корови: вони навчилися ремиґати й вилежуватися на сонці. І вони утримуються від будь-яких важких роздумів, що висушують серце.
— Гаразд! — сказав Заратустра.— Ти ще повинен побачити мого орла та змію,— їм тепер на світі немає рівні.
Дивися, он іде дорога до моєї печери: цієї ночі будь у ній гостем. І поговори про тваринне щастя з моєю звіриною,
поки я сам повернуся додому. А тепер мене спішно кличе від тебе крик про порятунок. У мене ти ще знайдеш свіжий мед, свіжий, як лід, стільниковий золотий мед: їж його!
А тепер, мій любий дивний чоловіче, попрощайся зі своїми коровами, хоч як це тобі важко! Адже це твої найщиріші друзі й наставники!
— За винятком одного, котрого я люблю ще дужче,— відповів жебрак з власної волі.— Ти, о Заратустро, теж добрий і навіть кращий за корову!
— Геть, ниций підлеснику, забирайся геть! — люто закричав Заратустра.— Навіщо розбещуєш мене такою похвалою і медом лестощів?
Геть від мене! — ще раз гукнув він і замахнувся на лагідного жебрака ціпком, а той жваво дременув геть.
ТІНЬ
Тільки-но жебрак з власної волі побіг і Заратустра знов опинився наодинці, як позад нього почувся новий голос:
— Стій, Заратустро! Та постривай же! Це я, о Заратустро, твоя тінь!
Та Заратустра не спинився, бо його пойняла раптова досада, що у нього в горах стало так тісно й завізно.
— Куди ж поділася моя самотність? — казав він.— Воістину, це вже занадто, гори кишать приблудами, моє царство вже не від цього світу, мені потрібні нові гори.
Мене кличе моя тінь? Що мені моя тінь! Нехай біжить собі за мною! Я від неї — втечу.
Так казав Заратустра до свого серця й біг далі. Але той, хто був позаду, не відставав; отож небавом один за одним бігло аж троє — попереду жебрак з власної волі, за ним Заратустра, а позаду його тінь. Недовго вони так бігли, бо Заратустра отямився від своєї глупоти й одразу струснув із себе всю досаду.
— Гей! — сказав він.— Хіба з нами, старими відлюдниками й святими, не траплялися з давніх-давен найсмішніші пригоди?
Воістину, в горах моя глупота дуже виросла! І ось тепер я чую, як шість дурних старечих ніг тупотять одна за одною!
Невже Заратустрі годиться боятись якоїсь тіні! До того ж мені, зрештою, здається, що її ноги довші за мої.
Так, сміючись очима і здригаючись усім тілом від сміху, казав Заратустра. Він зупинився і притьмом обернувся, трохи не поваливши тінь, що переслідувала його: гак близько насідала вона на п'яти і так знесиліла. А коли він зміряв її очима, то злякався, немов побачив мару: його переслідувач був худий, чорний, виснажений і кволий.
— Хто ти? — грубо запитав Заратустра.— Що тут робиш? І чому називаєш себе моєю тінню? Не до вподоби ти мені.
— Вибач,— озвалася тінь,— що це я. І якщо, о Заратустро, тобі не до вподоби, то що вдієш,— за те я й хвалю тебе і твій добрий смак.
Я — мандрівник, що не раз наступав тобі на п'яти; я вічно в дорозі, хоч не маю мети і навіть рідного дому: отож, воістину, ще трохи, і я був би як Вічний Жид, дарма що таки не вічний і аж ніяк не жид.
Як? Невже мені судилося вічно бути в дорозі? Шарпаним і гнаним усіма вітрами? О земле, ти стала для мене надто круглою!
Я вже побував на всіх теренах, стомленою курявою спав на свічадах і на шибках; все від мене бере, ніщо не дає, я худну — вже майже схожий на тінь.
Однак за тобою, Заратустро, я летів і тягся найдовше, а якщо й ховався від тебе, то все ж був твоєю вірною тінню, хоч би де ти сів, там сідав і я.
Разом з тобою я обійшов найдальші та найхолодніші світи, мов привид, що взимку залюбки гасає по засніжених покрівлях.
Разом з тобою я тягнувся до всього забороненого, найгіршого, найдальшого, і коли щось у мені можна назвати чеснотою, то хіба лише те, що я не боявся ніякої заборони.