Так казав Заратустра. Жадання влади

Так казав проповідник на горі й підняв очі на Заратустру, бо досі з любов'ю дивився на корів,— і раптом одмінився.

— З ким я розмовляю? — перелякано вигукнув він і підхопився з землі.— Це людина, позбавлена огиди, це сам Заратустра, переможець великої огиди, це очі, це уста, це серце самого Заратустри.

Кажучи це, він із сльозами на очах цілував руки тому, до кого звертався, і поводив себе так, наче йому з неба несподівано впав коштовний подарунок або скарб. Корови ж на все це дивилися й дивувалися.

— Любий мій дивний чоловіче, не говори до мене! — захищаючись від його ніжності, сказав Заратустра.— Розкажи спочатку про себе! Хіба ти не той жебрак з власної волі, що колись відмовився від великого багатства,

що відчув сором за своє багатство й за багатих і втік до найубогіших, щоб віддати їм свій статок і серце? Та вони не прийняли його.

— Та вони не прийняли мене,— сказав жебрак з власної волі,— це ти добре знаєш. Отож я врешті подався до звірів і до цих корів.

— Там ти навчився,— урвав Заратустра,— наскільки важче вміти давати, ніж уміти брати, і що добре давати — це мистецтво, найвище, найвитонченіше мистецтво добра.

— Надто в нашу добу,— відповів жебрак з власної волі,— надто нині, коли все нице збурилось і, полохливе, теж задирає носа: це підводиться потолоч.

Адже ти знаєш, настала пора великого, лиховісного, довгого й повільного повстання потолочі і рабів; воно дедалі набирає сили!

Тепер ницих обурює будь-яка благодійність і невеликі пожертви,— й надміру багаті нехай стережуться!

Ті, що, мов пузаті пляшки, вичавлюють по краплі рідини з завузенької шийки, нехай знають, що нині таким пляшкам відбивають шийки.

Хтива жадоба, жовчна заздрість, понура мстивість, пиха потолочі — все це впало мені в око. Вже неправда, що вбогі блаженні. А царство небесне належить коровам.

— А чому не багатим? — прискіпливо запитав Заратустра, відганяючи корів, котрі довірливо обнюхували миролюбного проповідника.

— Навіщо прискіпуєшся? — відповів той.— Ти сам це знаєш краще від мене. Що штовхало мене до найубогіших, о Заратустро? Хіба не огида до наших найзаможніших?

До каторжників багатства, які з холодними очима й ласолюбними помислами визбирують собі вигоду з будь-якого сміття, до того наброду, що смердить до небес;

до тієї роззолоченої брехливої потолочі, що походить від злодіїв, стерв'ятників і тандитників, що ласа до жінок, хтива й забудькувата — адже вона недалеко відійшла від блудниці?

Потолоч угорі, потолоч унизу! Що нині означає «вбогий» і «багатий»! Різницю між ними я забув — я утікав щораз далі, поки прийшов до оцих корів.

Так казав миролюбний проповідник, а сам при цьому сопів і прів, отож корови знову дивувалися. Але Заратустра, слухаючи такі суворі слова, з усмішкою вдивлявся в його обличчя і мовчки похитував головою.