Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Бо старого Бога вже нема,— він помер остаточно.
Так казав Заратустра.
НАЙБРИДКІША ЛЮДИНА
І знову Заратустрині ноги несли його по горах і лісах, а очі шукали й шукали, та ніде не примічали того, кого хотіли побачити, того, хто потрапив у велику скруту й волав про порятунок. Проте всю дорогу Заратустра відчував у своїм серці радість і вдячність.
— Скільки всього хорошого,— казав він,— подарував мені цей день, відшкодувавши свій поганий початок! Які рідкісні співрозмовники трапились мені!
Тепер мені доведеться довго пережовувати їхні слова, мов добірні зернята, а моїм зубам доведеться товкти й молоти їх, поки вони молоком потечуть мені в душу.
Та коли дорога знову завернула за скелю, краєвид ураз одмінився, і Заратустра вступив у царство смерті. Тут стирчали чорні й червоні виступи скель, не було ні травинки, ні деревця, ні пташиного співу. Це була саме та долина, котру обминало все живе, навіть хижі звірі, і лише гадюки однієї породи,— потворні, товсті, зелені,— коли старілися, повзли сюди помирати. Отож пастухи прозвали цю долину Гадюча Смерть.
Заратустра заглибився в похмурі спогади, бо мав таке враження, ніби колись уже був у цій долині. І чимало важкого спадало йому на думку, тому він ішов повільно, дедалі повільніше і врешті спинився. І тут, розплющивши очі, він побачив, що край дороги хтось сидить — наче людина і ніби й не людина, а щось таке, про що словами не скажеш. Одразу ж Заратустру охопив пекучий сором, що йому довелося побачити таке на власні очі: почервонівши по саме сиве волосся, він відвів погляд убік і вже було підняв ногу, щоб утекти з цього недоброго місця. Та несподівано мертва пустеля озвалася: від самої землі почулося шипіння і хрип — так шипить і хрипить уночі вода в забитому водогоні; а наостанок долинув людський голос і почулися отакі слова:
— Заратустро! Заратустро! Розгадай мою загадку! Тільки швидко! Що таке помста свідкові?
Застерігаю, я загнав тебе на слизьке! Пильнуй, пильнуй, щоб твоя гордість не зламала тут ногу!
Ти, гордий Заратустро, вважаєш себе мудрим! Тож розгадай, лускачу твердих горіхів, загадку,— загадку, котрою є я сам! Скажи: «Хто я?»
Та коли Заратустра почув ті слова, як ви гадаєте, що сталося з його душею? Її заполонило співчуття, і він раптом важко упав долілиць, мов дуб, що довго не падав від безлічі ударів сокирою, а тут несподівано злякався того, хто тільки збирався його зрубати. Та ось він знову підвівся з землі, і його обличчя посуворішало.
— Я впізнаю тебе,— сказав він голосом, у якому відлунювала мідь,— ти вбивця Бога! Зійди з дороги.
Ти не стерпів того, хто бачив тебе,— найбридкішу людину,— того, хто завжди і наскрізь тебе бачив! Ти помстився свідкові!
Так казав Заратустра і хотів рушати, але той, що словами про нього не скажеш, схопив його за полу і знову почав булькотіти, намагаючись здобутися на слово.
— Постривай! — сказав він нарешті.— Постривай! Не обминай мене! Я розгадав, яка сокира тебе підрубала. Слава тобі, о Заратустро, що ти знову підвівся!
Я знаю: ти розгадав, що діється на душі в того, хто вбив його,— в убивці Бога. Постривай! Сядь біля мене, ти не пошкодуєш.
З ким же, як не з тобою, хотілось мені зустрітися? Зостанься, сядь! Але не дивися на мене! Пошануй цим — мою бридкість!
Мене переслідують, тепер тільки ти — мій останній притулок. Переслідують не своєю ненавистю, не своїми нишпорками — я глузував би з такого переслідування, пишався б ним і радів!
Хіба досі успіх був не на боці тих, кого затято переслідували? А хто затято переслідує, той легко привчається наслідувати: адже він, зрештою, йде по сліду! Та їхнє співчуття,—
їхнє співчуття жене мене і приганяє до тебе, о Заратустро. Захисти мене, ти мій останній притулок, ти єдиний, хто розгадав мене;
ти вгадав, що діється на душі в того, хто вбив його. Зостанься! А коли ти, нетерплячий, хочеш іти, не йди дорогою, котрою пройшов я. Та дорога погана.
Ти гніваєшся, що я надто довго затинаюсь та заїкаюсь? Що раджу тобі? Однак знай, що в мене, найбридкішого,
найбільші й найважчі ноги. Де я пройшов, там дорога погана. Мої ноги зоставляють смерть і ганьбу.
А по тому, як ти мовчки обминав мене, як почервонів, я добре зауважив, одразу впізнав, що ти Заратустра.
Будь-хто інший поглядом і словом кинув би мені свою милостиню, своє співчуття. Однак для цього я ще не досить убогий, ти це побачив;