Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
для цього я надто багатий, багатий на велич, на жах і найстрашнішу потворність! Твій сором, о Заратустро, зробив мені честь!
Я заледве виліз із юрмища співчутливих, щоб знайти єдиного, котрий нині навчає: «Співчуття улізливе»,— тебе, о Заратустро!
Чи то Господнє співчуття, чи людське — воно не вживається з соромом. І небажання допомогти може бути шляхетнішим за настирливу чесноту.
Та нині всі людці власне співчуття проголошують істинною чеснотою,— вони не здатні пошанувати велике нещастя, велику потворність, велику невдачу. Я дивлюся поверх них усіх, немов собака поверх
отари, що кишить овечими спинами. Це дрібні, зичливі і звичайні сірі людці.
Як чапля, закинувши голову, зневажливо дивиться поверх плитких ставків, так і я дивлюся поверх кишіння сірих дрібних хвилювань, жадань і думок.
Надто довго рацію визнавали за ними, за тими малими людцями; отже, зрештою, віддали їм і владу, і тепер вони повчають: «Добре тільки те, про що добре кажуть дрібні людці».
А «істиною» нині зветься те, про що казав проповідник, який сам вийшов з-поміж них, той дивний святий і захисник малих людей, що казав про себе: «Істина —це я».
Цей зухвалець уже давно змушує малих людей надиматися, мов жаба на болоті, сіючи своїм ученням величезну облуду: «Істина — це я».
Чи хтось коли-небудь давав зухвальцю ввічливішу відповідь? Аж ніяк, тільки ти, Заратустро, обминаючи його, проказав: «Ні! Ні! Тричі ні!»
Ти застерігав від його брехні, ти перший застеріг від співчуття — не всіх і не кожного, однак себе і схожих на себе.
Ти соромишся сорому великих страдників, і, воістину, о Заратустро, коли ти кажеш: «Співчуття впаде важкою хмарою, стережіться, люди!» —
коли ти вчиш: «Всі творці суворі, будь-яка велика любов вища за співчуття»,— то як добре, здається мені, вивчив ти прикмети негоди!
Але й сам — остерігайся власного співчуття! Бо вже в дорозі до тебе чимало стражденних, хистких, розпачливих, що ще борсаються або вже коцюбнуть.
Я застерігаю тебе також від мене. Ти розгадав мою найкрученішу, найлихішу загадку — мене самого і те, що я скоїв. Я знаю сокиру, що підсікла тебе.
Однак він — повинен був померти: він дивився очима, які все бачили,— він бачив людські глибини й людське дно, всю потаємну ганьбу й потворність.
Його співчуття не відало сорому: він залізав у всі мої найбрудніші закутки. Цей цікавий, надміру настирливий, надміру співчутливий повинен був померти.
Він завжди бачив мене, такому свідкові я прагнув помститися — або ж самому позбутися життя.
Бог всевидющий, що бачив навіть людину, безперечно, повинен був померти! Людині нестерпно, коли є такий свідок.
Так казала найбридкіша людина. Заратустра ж підвівся й лаштувався податись геть, бо його пробирало морозом до самого нутра.
Ти, що й словами про тебе не скажеш,— почав він,— застеріг мене від свого шляху. В подяку за це я нахвалюю тобі свій. Дивись, там угорі Заратустрина печера.
Моя печера велика й глибока, в ній багато закутків, там і найскритніший знайде для себе криївку.
А поблизу печери сотні ходів і виходів для всього живого, що плазує, літає і скаче.
Ти, вигнанцю, що вигнав сам себе, не хочеш жити серед людей і людського співчуття? Гаразд, чини, як я! Так ти від мене чогось навчишся, вчиться тільки той, хто працює.
А передусім одразу поговори з моїм орлом та змією! В нього найбільше гордості, а вона наймудріша — нехай вони будуть для нас обидвох вірними порадниками!
Так сказав Заратустра й подався своєю дорогою, ще задумливіше й повільніше, ніж досі: бо багато ставив питань і нелегко знаходив відповіді.
Яка все ж людина жалюгідна! — міркував він у серці своїм.— Яка потворна, яка хрипка, скільки в ній прихованого сорому!
Мені кажуть, ідо людина любить себе,— ох, яким великим має бути це себелюбство! Як багато зневаги протистоїть йому!
Цей також любив себе стільки, скільки і зневажав,— як на мене, він великий у любові й великий у зневазі.
Я ще не зустрічав нікого, хто зневажав би себе глибше: а це і є висота. Ой лихо, може, це була та вища людина, чий крик я чув?
Я люблю великих зневажників. Та все одно: людина — це те, що слід подолати.
ЖЕБРАК З ВЛАСНОЇ ВОЛІ
Коли Заратустра покинув найбридкішу людину, йому стало холодно й самотньо, адже самотність і холод були в нього на серці, і через те навіть тіло пробирало холодом. Та простуючи далі й далі, вгору, вниз, минувши зелені луки, дику рінь, колись покладену в своє річище нетерплячим струмком, він зігрівся серцем й відчув у ньому полегшення.