Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Довго потягується вона,— щораз довше й довше! Вона, моя дивна душа, лежить спокійно. Надто вже багато доброго вона скуштувала, і її пригнічує золота печаль, змушує кривити вуста.
Як корабель, що ввійшов у найзатишнішу затоку: стомившись далекими подорожами в незнаних морях, він тулиться до землі. Хіба земля не надійніша?
Коли такий корабель тулиться і лащиться до берега, досить одному павукові протягнути до нього павутинку — і міцнішої линви не треба.
Мов той стомлений корабель у найзатишнішій затоці, я відпочиваю на землі, відданий їй, довірливий, прив'язаний до неї найтоншими нитками.
О щастя! Щастя! Чи не хочеш ти, душе моя, заспівати? Ти лежиш у травах. Проте настала таємнича, урочиста пора, коли жоден пастух не грає на сопілці.
Стережися! Над нивами спочиває спекотний полудень. Не співай! Тихше! Світ довершений.
Не співай, душе моя — польова пташко! Навіть не шепочи! Дивися — скрізь тиша! Старий полудень спить, ворушить губами: чи не п'є він саме тепер краплини щастя,—
вилежаної, витриманої краплини щастя, золотого вина? Ось війнуло над ним, засміялося щастя. Так сміється Бог. Тихше!
«На щастя, для щастя потрібно так мало!» — казав я колись і вважав себе розумним. Однак я знаю тепер, що це було блюзнірство. Розумні дурні вміють казати краще.
Якраз найменшого, найтихішого, найлегшого — шурхоту ящірки, вітерцю, подиху, миті — досить для найбільшого щастя. Тихше!
Що сталося зі мною? Слухай! Може, час полетів геть? Може, я падаю? Може, я впав — цить! — у криницю вічності?
Що діється зі мною! Тихше! Невже мене вжалило — леле! — в серце? В самісіньке серце! О розбийся, розбийся, серце, після такого щастя, після такого жала!
Як! Хіба не саме в цю мить довершився світ? Заокруглився і дозрів? Куди він котиться круглим перснем? Невже я біжу за ним? Цить!
Тихше... (Тут Заратустра потягнувся й відчув, що спить).
— Вставай, сплюху,— сказав він собі.— Як можна спати опівдні! Гаразд, вставайте, старі ноги! Пора вже і навіть давно пора, перед вами ще добрий шмат дороги.
Тепер ви виспались — і довго ж ви спали? Половину вічності! Гаразд! Вставай, моє старе серце! Скільки часу, щоб прокинутися, потрібно тобі після такого сну?
Але тут Заратустра знову заснув, і його душа побурчала, поогиналася і знову вляглася:
— Відчепися від мене! Тихше! Хіба світ саме тепер не довершився? О, золота кругла куля!..
— Вставай, злодюжко, ледащице! — сказав їй Заратустра.— Як? Ти ще й досі потягуєшся, позіхаєш, зітхаєш, падаєш у глибокі криниці?
Хто ж ти, душе моя? (І тут він злякався, бо з неба на обличчя йому впав сонячний промінь).
О небо наді мною,— зітхаючи, сказав він і сів,— ти придивляєшся до мене? Дослухаєшся до моєї дивної душі?
Коли вже ти вип'єш цю краплю роси, що впала на все земне,— коли ти вип'єш мою дивну душу?
Коли, кринице вічності, радісна, жахлива опівденна безодне! Коли знову втягнеш у себе мою душу?
Так казав Заратустра й піднявся з ложа під деревом, наче після чужого похмілля; глянув і побачив, що сонце стояло ще просто над головою. Цілком певно можна було гадати, що того разу Заратустра спав недовго.
ПРИВІТАННЯ
Вже пізно пополудні, після довгих марних пошуків та блукань, Заратустра знову повернувся в печеру. Коли він зупинився перед нею не далі як за двадцять кроків, то сталося таке, чого він найменше сподівався: він знову почув страшний крик про порятунок. І дивно! Цього разу крик лунав з його власної печери. Крик був довгий, лункий, незвичний, і Заратустра добре розрізняв у ньому багато голосів: це тільки звіддалік могло здатися, що крик той лунає з одних уст.
Тоді Заратустра метнувся до печери, і — леле! — що за видовище постало перед ним після такого шумовища! Там сиділи вкупі всі ті, кого йому трапилося зустріти вдень: король з правої і король з лівої руки, старий штукар, папа, жебрак з власної волі, тінь, сумлінний духом, похмурий віщун та осел. А найбридкіша людина нап'яла на себе корону й підперезалася двома багряними поясами,— вона, як і всі бридкі, любила гарно вдягатися. Посередині цього сумного товариства стояв Заратустрин орел, скуйовджений і стривожений, бо йому доводилося відповідати на чимало такого, на що його гордість не мала відповіді; а мудра змія висіла в нього на шиї.
Все це дуже здивувало Заратустру, відтак він з поблажливою цікавістю розглянув кожного гостя зокрема, читаючи, що в них у душі, і знову дивуючись. Тим часом присутні підвелися з місць і шанобливо чекали, поки Заратустра заговорить. Заратустра ж почав так: