Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

У 1943 році українці, які мешкали на Люблінщині, могли сподіватися на захист лише від німців і української поліції. Щоправда, ОУН вела в 1939–1941 роках на Холмщині особливо інтенсивну пропагандистську діяльність, але після початку німецько-радянської війни багато націоналістичних діячів виїхали на «Велику Україну», що послабило організацію. Тим не менше, крізь розмаїті пропагандистські й військові вишколи пройшла група української молоді, яка утворила кістяк організаційної мережі. У вересні 1943 року на Люблінщині з’явилися листівки, в яких поляків закликали покинути ці терени. Вони подіяли, як олія, підлита у вогонь.

На початку 1944 року бандерівці утворили на Холмщині дві боївки СБ, розширили мережу ОУН та організували в багатьох селах сільські самооборони. Вже в січні новостворені боївки почали «відплатні акції», які найбільше клопоту завдадуть навколишнім поміщикам. Либонь, то вони вчинили в тому регіоні на межі 1943–1944 років кілька нападів на поміщицькі маєтки. Під час одного з них, у маєтку Радостів у Грубешівському повіті були вбиті Казімеж і Одета Добецькі. В іншому випадку, 9 лютого, під час нападу на маєток Біловоди були вбиті Ґротгус і Єва Янковська (в дівоцтві Яблонська) з чоловіком. 28 лютого в садибі Модринець були розстріляні Катажина та Гелена Чеслі, а відтак спалена колонія Руликівка, принагідно вбиті кілька осіб.

Ці та інші українські напади викликали бурхливу реакцію польського підпілля. У відповідь на них було вирішено поставитися до місцевих українців так, як раніше до німецьких колоністів. Юридичною підставою для цих дій, мабуть, послужив уже згадуваний наказ генерала «Бора», який велів «вирізати вщент» колоністів із поселень, котрі були «прямо або опосередковано» причетні до злочинів. Було вирішено, проте негласно, що наказ цей стосується не тільки німців, а й українців.