Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Якщо на Волині мельниківці та бандерівці принаймні намагалися співпрацювати, то в Галичині не приховували взаємної неприязні. Коли 11 травня 1943 у Львові якісь зловмисники застрелили відомого діяча ОУН-М Ярослава Барановського, в цьому замаху негайно звинуватили бандерівців. Ті у спеціальній заяві відкинули звинувачення, проте загальновідома ненависть ОУН-Б і особисто Бандери до Барановського було достатнім приводом для вчинення вбивства.
14 січня 1944 року мельниківців спіткав наступний удар — невідомі вбили у Львові полковника Романа Сушка. Підозра й цього разу впала на бандерівців (в інших версіях йшлося про ґестапо, АК і радянські спецслужби). Обидва вбивства, і Барановського, і Сушка, рішуче засудив митрополит Андрей Шептицький. У лютому галицькі мельниківці, можливо, у відповідь на замах на Сушка, видали відозву Звинувачуємо. Вони звинуватили УПА у провокуванні німців до пацифікацій проти українців, порушенні домовленостей із підрозділами ОУН-М, підступному роззброєнні їх на Волині, врешті, вбивстві з-за рогу політичних суперників. УПА також звинуватили у брутальному стягненні з українських селян контингентів, вищих, ніж встановлені німцями та більшовиками. Безглуздою, на думку ОУН-М, була і спрямована проти поляків бандерівська операція. Мельниківці були переконані, що єдиним наслідком таких дій стала втеча поляків до міст, що, замість зміцнити, послабило українців на Волині. Вони застерігали, що перенесення подібних методів до Східної Галичини лише завдасть українській спільноті кривавих втрат.
У першій половині 1944 року Мельник у кількох виступах у Берліні різко негативно відгукнувся про політику Німеччини, а його люди спробували встановити контакти з союзниками. У відповідь на ОУН-М посипалися німецькі репресії. Окрім самого Мельника, була арештована низка інших діячів. До табору Заксенгаузен потрапив (і був там закатований) Кандиба-Ольжич.
Пізньої осені 1944 року керівництво ОУН-М, яке вирушило в еміграцію, зустрілося в Братиславі. На зборах була прийнята директива, від місця наради названа братиславською, в якій стверджено, що збройна боротьба в нинішній ситуації не має жодних шансів на успіх, тому усю організаційну діяльність вирішено перенести у сферу політики та культури.
Після війни чільні представники ОУН-М (у тому числі Андрій Мельник, котрого наприкінці 1944 року німці звільнили з табору) опинилися в еміграції. Там вони проводили інтенсивну політично-пропагандистську діяльність, поступово здобувши значний вплив на еміграційний парламент УНР, який апелював до традицій отамана Петлюри. Останнім президентом УНР у вигнанні був Микола Плав’юк, котрий походив власне з ОУН-М. Після проголошення незалежності України в 1991 році він переказав інсигнії влади першому президентові держави Україна — Леоніду Кравчуку.
Ставлення «пересічних» українців до антипольської акції
Проблемою, яка досі залишається фактично не дослідженою істориками, є ставлення українського населення до діяльності бандерівців. Схоже, що дії УПА на Волині мали в тому регіоні істотну суспільну підтримку. Проте, слід підкреслити той факт, що коли до певної міри прийнятним залишалося нищення далеко розташованих польських сіл, то убивство польських сусідів часто викликало опір. Слід також зазначити, що будь-який спротив УПА суворо карала побиттям або смертною карою (у разі допомоги полякам зазвичай смертю). Як зауважив Вінцентій Романовський:
Частина українців із болем і жахом спостерігала за тим, як відбувається операція винищення [поляків]. Опиратися їй було немислимо, будь-який прояв критики закінчувався трагічно. Неодноразово відданість ідеї та «Самостійній Україні» перевіряли в такий спосіб, що веліли вбити кращого польського сусіда, а іноді й друга. Хто не виконав розпорядження — гинув сам. Українське населення, століттями вкорінене на селі, навіть гадки не допускало про втечу, щоб уникнути злочину. Нікуди було тікати[265].
Попри це, усе ж траплялися відверті протести проти починань бандерівців. У польських звітах фігурує таємничий ВУК. Таємничий, позаяк ми не знаємо прізвища жодного з його членів. Можна тільки здогадуватися, що радше за все він складався з емігрантів із Наддніпрянської України — якщо, взагалі, то була не дезінформація польського підпілля. Цей комітет видав відозву, яка закликала українців припинити вбивства:
Планова акція мордування поляків є найпотворнішим проступком українців. [...] Селянине, український інтелігенте, батьку, поговори з сином, і в разі потреби загинь у бою з ним. І ніколи не входи у зло, яке несе одурманений засліплений син. [...] Всіх, хто причетні до вбивств, грабунку, незалежно від того, чинять вони це свідомо, чи ні, — історія в майбутньому засудить і прокляне[266].
265
Wincenty Romanowski, Kainowe dni..., s. 77.
266
SPP, 263/II MSW, Wydział Stołeczny, Odezwa Wołyńskiego Komitetu Ukraińskiego, s. 51.