Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Порожньо [...] дерева обвуглені, хати понищені, розбиті [...]. То була випалена земля, цілі кілометри [...]. Хати, тільки комини стирчали, і здичавілі коти й собаки[260].
Сила польського підпілля в тих околицях зумовила, що на Люблінщині, на відміну від Волині та Східної Галичини, численних втрат зазнало українське цивільне населення. Серед українських жертв були й представники православного духовенства. Семеро із них були пізніше визнані мучениками за віру та канонізовані в Холмі у червні 2003 року.
Ставлення інших українських угруповань до антипольської акції
Українська Повстанська Армія Тараса Бульби-Боровця
Ще до того, як на Волині постали бандерівські партизанські формування, там уже існувала так звана перша УПА. Її очолював Тарас Бульба-Боровець. До війни він був, мабуть, пов’язаний із петлюрівським рухом і нелегально перетинав кордон із СРСР для виконання розвідувальних завдань. Після вересня 1939 року Боровець втік від радянської влади до Генерального губернаторства, проте вже в 1940 році пробрався через кордон назад на Полісся з наміром створити рух опору.
Після нападу Німеччини на СРСР Боровець із групою своїх прихильників роззброїв радянську міліцію в Сарнах і перейняв контроль над містом. У листопаді 1941 року німці змусили його розпустити підпорядковані йому підрозділи (пізніше кількадесят колишніх підлеглих Бульби-Боровця начебто під примусом взяли участь у страті кількасот євреїв). Відразу ж після демобілізації Боровець, не виключаючи боротьбу проти німців, почав створювати партизанські загони. У грудні 1941 року він обрав для них назву УПА, апелюючи в такий спосіб до традицій антирадянського партизанського руху в 1921 році. Обмеживши збройні дії до мінімуму, Боровець провадив успішну пропаганду. В Генеральному губернаторстві був написаний його портрет, який у вигляді фото розповсюджували серед населення. Завдяки цьому партизани Боровця та назва УПА хутко стали популярними, незмірно більше, аніж сила й впливовість його підрозділів (вони налічували дві-три тисячі чоловік).
Щоб відтягнути момент початку боротьби, Боровець проводив паралельні переговори з німцями та радянськими партизанами, домовившись і з одними, і з другими про припинення вогню. Він також обріс різними політичними контактами. З ним налагодили стосунки група петлюрівських офіцерів і бандерівські дисиденти на чолі з Іваном Мітринґою, яких часто називають лівим крилом ОУН-Б. У співпраці були також зацікавлені мельниківці, зате з бандерівцями від самого початку стосунки укладалися не найкращі. 9 квітня 1943 року відбулася зустріч, на якій один із керівників волинської ОУН-Б поручник Василь Івахів «Сонар» переказав Бульбі пропозицію про співпрацю: в обмін за підпорядкування політичному проводові ОУН-Б за ним зберігалося командування УПА, до якої приєдналися б Військові Відділи ОУН-Б. Восьмий пункт пропозиції «Сонара» був таким:
Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі через провокаційну роботу польських урядовців у німецьких установах та масову підтримку польськими селянами большевицької партизанки[261].
Бульба-Боровець відповів:
Звільнити якусь територію від національних меншин може тільки суверенна держава шляхом обміну населення, а не регулярна армія шляхом репресій. За ворожі польські акти — карати тільки самих винуватців, а не все населення. Принцип колективної та родинної відповідальности можуть стосувати тільки варвари, а не культурна армія[262].
Через кілька місяців у спеціальній відозві Боровець так описав нещодавні події:
Ще в березні [...] неконспіративним захованням організаційної сітки [ОУН-Б — Ґ. М.] спровоковано передчасно на загальне повстання українську поліцію, чим загнано багато людей у могилу та німецькі ляґери, а українське населення віддано під польський терор, фольксдойтчерів т.щ., що прийшли на місце українців. [...] Військові Відділи ОУН під маркою УПА та ще й нібито з наказу Бульби заходилися винищувати ганебним способом цивільне польське населення та інші національні меншини. Замість сильного фахового удару по німецьких стратегічних пунктах Ваші боєві команданти дали зброю для дітей і жінок, які для спорту почали стріляти на німців з-за кожної хати [...][263].
260
Цит. за: Mariusz Zajączkowski, Drogi do porozumienia między polskim i ukraińskim podziemiem niepodległościowym w latach 1945–1947, в: Od zniewolenia do wolności. Studia historyczne, red. Adam F. Baran, Warszawa-Białystok 2009, s. 273.
261
Цит. за: Петро Балей, Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р. Причини і наслідки, Київ 1996, с. 141.
262
Петро Балей, Фронда Степана Бандери в ОУН 1940 р., с. 142.
263
ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 107, арк. 5–7.