Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Дії бандерівців поставили формування Боровця у скрутне становище. 19 лютого 1943 року перемир’я з ними розірвали радянські партизани, що призвело до низки сутичок. У свою чергу, той факт, що бандерівці перейняли собі назву УПА, спонукав Тараса Бульбу змінити назву власного формування на УНРА — Українська Національно-Революційна Армія. Таким чином він помстився бандерівцям, поцупивши назву, якою ті користувалися в 1941 році. Проте бандерівці вжили до нього значно жорсткіших заходів. 19 серпня 1943 року на хуторі поблизу села Хмелівка (повіт Костопіль) вони напали на штаб Боровця, полонивши частину його людей. Серед бранців була його дружина — Ганна Опоченська-Боровець (за походженням чешка). В листопаді, коли її вже не можна було використовувати як заручника, Опоченську замордували, закинувши, буцім вона польський агент. Пізніше бандерівці стверджували, що жінка сама пішла від Боровця до одного з радянських партизанських командирів, або що була медсестрою в бандерівській УПА і виїхала до Праги.
Історики не знайшли жодних доказів участі збройних загонів Бульби в убивствах польського цивільного населення. Між тим, у польській літературі упродовж багатьох років його загони, відомі під назвою бульбівців, звинувачували в численних злочинах. Однак, у тих випадках, коли вдалося ідентифікувати злочинців, ними виявилися бандерівці. Це не означає, що бульбівці взагалі ніколи не воювали з поляками, ми також не можемо мати цілковитої певності, що вони фактично ніколи не скоїли жодних злочинів. Проте, поза усякими сумнівами, Боровець виступав проти вбивства поляків, прагнучи обмежити воєнні дії своїх підрозділів до сутичок із озброєним противником. Найбільший такий бій з поляками трапився 6 вересня 1943 року, коли на дислокованих у селі Вілія партизанів УНРА наштовхнувся загін АК під командуванням Коханського «Бомби» та загін польських комуністичних партизанів ім. Фелікса Дзержинського, які прикривали виправу за збіжжям. Після цілоденного бою поляки відступили, втративши двадцять трьох вояків. В УНРА також були серйозні втрати: вісім українців (у тому числі сам Іван Мітринґа) загинули, а п’ятнадцять були поранені.
Опинившись у безвихідній ситуації, затиснутий між бандерівцями, радянськими партизанами, поляками та німцями, Бульба 5 жовтня 1943 року фактично розформував своє військо та звернувся до німців із пропозицією про переговори. Для цього він виїхав у Варшаву, де був 1 грудня заарештований і відправлений до концентраційного табору Заксенгаузен.
Восени 1944 року Бульбу-Боровця звільнили з табору, а в 1945 році прийняли до створеної німцями УНА. Він зголосився командувати парашутною бригадою, яку планували перекинути на Полісся. Після падіння III Райху 19 серпня 1945 року його заарештували британці, звинувативши, зокрема, в злочинах проти поляків. 14 серпня 1946 року Боровця звільнили, а в спеціальному повідомленні було оголошено, що слідство встановило: «Нищення беззаконними методами польського цивільного населення та інших національних меншин на Україні фактично відбулося, проте ці акції вели винятково ті партизанські загони, які були політично й військово підпорядковані не отаманові Бульбі, а радикально-фашистській партії Степана Бандери»[264]. Бульба-Боровець емігрував до Північної Америки, де помер у 1981 році.
ОУН-Мельника
Після 1941 року шляхи обох фракцій ОУН остаточно розійшлися. Адже німецька окупаційна політика призвела до того, що в 1942 році у самій ОУН-М відбувся внутрішній розкол на тлі ставлення до німців. Андрій Мельник наполягав на подальшій співпраці з III Райхом і закидав Берлін пам’ятними записками з подібними пропозиціями, проте частина діячів ОУН-М мала іншу думку. 24–25 травня 1942 року в Почаєві відбулася конференція ОУН-М, на якій було обрано заступника Мельника — ним став Олег Кандиба-Ольжич — і вирішено взятися за формування партизанських підрозділів, покликаних воювати проти німців.
Навесні 1943 мельниківці мали кілька партизанських відділів на Волині. Найсильнішим із них була спершу сотня, а потім курінь «Хрона». 13 травня мельниківці скоординували свої дії з бандерівцями. Вони, зокрема, влаштовували засідки на дорогах на невеликі німецькі підрозділи; в одній із сутичок мельниківці убили православного митрополита Олексія (Громадського). Вони також брали участь у нападах на деякі польські поселення, скажімо, Кути, Довжик чи Заболотці. Однак 7 липня бандерівці силоміць роззброїли курінь «Хрона», а відтак частину його партизанів (у тому числі Макса Скорупського «Макса») включили до УПА.
264
Див.: Instytut Polski і Muzeum im. Gen. Sikorskiego, 30/I/4, Kolekcja Stanisława Paprockiego.