Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Та й сам Кубійович загострення польсько-українських стосунків на Люблінщині пояснював у вересні 1943 року появою в Холмі біженців із Волині. У зв’язку з цим він вимагав, щоб німці прибрали усіх волинських біженців із Холмщини. Аналогічно сприймали ситуацію й бандерівці. Коли на початку 1944 року польсько-українські відносини на Люблінщині увійшли, як ми побачимо, в критичну фазу, в звітах ОУН ґенезу тих подій оцінювали так: «Безпосереднім приводом для цього здаються відплатні акції польського елементу в Галичині й такі ж акції, які ведуть поляки тут»[254].
Звідки взялося настільки поширене помилкове переконання в першості мучеництва українців на Люблінщині? В польській історіографії часто, щоб не сказати — майже зазвичай, це пояснюють уляганням націоналістичній пропаганді. В тому є дещиця істини, оскільки ОУН-Б ніколи відверто не заявляла про підготовлені нею плани проведення етнічних чисток, зате завжди охоче представляла себе в ролі захисника українського населення. Вже в 1944 році вона також заходилася представляти чинені нею антипольські акції як помсту за Люблінщину. Найвідомішим прикладом цього є брошура Куди прямують поляки?, написана Мирославом Прокопом. Вона мала виразний пропагандистський характер, отож, трактування її як неупередженого джерела, що іноді трапляється, слід вважати серйозною методологічною помилкою.
Тим не менш, це не пояснює, чому в 1944 році вся українська громадська думка в Галичині була глибоко переконана в першості страждання українців Люблінщини. Так вважав і митрополит Андрей Шептицький (що знайшло своє відображення в листуванні з римо-католицьким архієпископом Болеславом Твардовським), і письменник-комуніст Ярослав Галан (убитий ОУН у 1949 році). Галан описував ґенезу польсько-українського конфлікту в тексті Слово до братів поляків:
Почалося з мордування українського населення під Грубешовом, а скінчилося на поголівному винищуванні цілих польських сіл на Волині і в Галичині. [...] Українських селян у Холмщині вбивали ті, що перед вереснем 1939 р. носили на грудях чорносотенні мечики Болеслава Хороброго, а за халявою — звичайні різницькі ножі. [...] Польських селян під Луцьком і Тернополем різали ті ж самі, які перед вереснем 1939 року носили на грудях петлюрівські тризубці, а в кишенях — револьвери німецької марки[255].
Намагаючись пояснити це явище, слід уважно придивитися до тогочасного обігу інформації. Новини про долю українців Люблінщини, які підкреслювали їхню трагедію, а водночас промовчували становище поляків у тому регіоні, дісталися в Східну Галичину більш-менш одночасно зі звісткою про різанину на Волині. Враховуючи, що українці більше переймалися долею своїх одноплеменців у Холмі і довго ще сумнівалися щодо походження винуватців волинських убивств, серед них хутко витворилася певність про принаймні еквівалентність обох явищ. Під час дискусій, які безсумнівно велися у гроні знайомих, природним чином з’явилося просте пояснення ситуації: «Вони нас на Холмщині, а ми їх — на Волині».
Можна сказати, що українці стали жертвами колективної ілюзії. Тим, хто вважають, що це неможливо (або ж можливе висловлення подібної точки зору вважається спробою релятивізувати польські провини супроти українців), варто нагадати, що з аналогічною ілюзією ми мали справу в повстанській Варшаві. Мешканці столиці були переконані в 1944 році, що Повстання придушує дивізія СС «Галичина», приписуючи їй найгірші злочини. Подібним чином українська громадська думка в Галичині дійшла висновку, що трагедія українців на Люблінщині щонайменше дорівнює волинській різанині, а хронологічно навіть випереджує її. Бандерівська пропаганда, отож, не стільки творила певну версію подій, скільки вписувалася в уже наявні соціальні переконання.
Отож, убивства українців на Люблінщині не могли мати й не мали жодного впливу на антипольську акцію на Волині. Бандерівці скоїли масові вбивства поляків, щоб втілити проект етнічних чисток цього регіону. Проте вони спритно приховали свої плани, завдяки чому українці ще під час війни повірили у версію про первинність страждань української меншини на Люблінщині.
Бої між поляками та українцями в 1944 році
Операції, які здійснювало польське підпілля в 1942–1943 роках, можуть, звісно, породити етичні сумніви, проте вони все ще вписувалися в логіку безжальної боротьби за біологічне виживання у зв’язку з німецькою депортацією. Однак у 1944 році підпілля вирішило, на жаль, зробити наступний крок і застосувати до українців принцип колективної відповідальності в досі небачених у польських операціях масштабах.
254
ЦДАВОВУ, ф. 3833, оп. 1, спр. 153, арк. 2, Рапорт з перемиської округи за 29 лютого — 1 квітня 1944 року.
255
Ярослав Галан, Твори, т. 3, Київ 1978, с. 377. Вперше опубліковано польською мовою в газеті «Czerwony Sztandar» за 23 грудня 1944 року, українською — 5 січня 1945 року в «Радянській Україні».