Так казав Заратустра. Жадання влади

Хто славить його як Бога любові, той не досить високо ставить саму любов. Хіба цей Бог не хотів бути ще й суддею? Адже любов по той бік плати і розплати.

Ще замолоду цей Бог зі Сходу був жорстокий і мстивий, а задля втіхи своїх улюбленців збудував собі пекло.

Та врешті він зістарівся, став м'який, поступливий і співчутливий, більше схожий на діда, ніж на отця, а найбільше — на стару бабусю, що хилиться від вітру.

І сидів він, зів'ялий, у своєму запічку, скаржився на недужі ноги, втомившись від світу, втомившись від повелінь, аж одного дня задушився від великого співчуття.

— Старий папо,— урвав тут Заратустра,— ти все це бачив на власні очі? Могло статися так, а могло ще й інакше. Коли боги помирають, то помирають не одною смертю.

Та гаразд! Так чи інакше — його немає! Не тішив він моїх очей і вух, гіршого казати про нього не хочу.

Я люблю все, що дивиться ясно і промовляє щиро. Та в нього — ти, старий священику, знаєш про це,—в нього було трохи твоєї вдачі, священицької вдачі — його можна було розуміти по-різному.

А деколи й зовсім неможливо було зрозуміти. А як він, нетямлячись від люті, гнівався, що ми його погано розуміли! То чому ж він не говорив виразніше?

А якщо біда була в наших вухах, то чому він дав нам такі вуха, що погано його чули? А якщо наші вуха заклало брудом, то хто ж його туди вклав?

Надто багато билося в цього гончаря, що не довчився як слід! А його помста глечикам і творінням за те, що вони в нього билися,— це вже було гріхом проти доброго смаку.

Навіть у побожності існує добрий смак, і він, зрештою, каже: «Геть такого Бога! Краще зовсім без Бога, краще вершити свою долю самому, краще бути дурнем, краще самому стати Богом!»

— Що я чую! — сказав тут старий папа, нашорошивши вуха,— О Заратустро, ти, маючи таку невіру, побожніший, ніж гадаєш! Який Бог у тобі напутив тебе на таке безбожжя?

Хіба не сама твоя побожність не дає тобі вірити в Бога? А твоя надмірна щирість заводить тебе по той бік добра і зла!

Поглянь лише, що тобі залишається іншого? Твоїм очам, рукам і устам споконвіку судилося благословляти! Благословляють не рукою єдиною.

Поблизу тебе, хоч тобі й хочеться бути найбезбожнішим, вже пашить потаємна рахманність довгих благословень, від цього мені стає радісно й боляче.

Дозволь мені, Заратустро, одну ніч побути в тебе гостем! Тепер ніде на світі не буде мені краще, ніж у тебе!

— Амінь! Нехай буде так! — сказав вельми здивований Заратустра.— Он угорі йде дорога до Заратустриної печери.

Повір, превелебний, я сам охоче провів би тебе, бо люблю всіх побожних людей. Однак тепер мене кличе, нагально кличе від тебе крик про порятунок.

В моєму царстві ніхто не зазнає лиха, моя печера — надійна пристань. І найбільше моє бажання — допомогти всім засмученим упевнено ступити на твердий суходіл.

Але хто зніме з плечей твій смуток? Я занадто кволий для цього. Воістину, нам доведеться довго чекати, поки хтось знову воскресить тобі твого Бога.