Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
Це я, безбожний Заратустра, що каже: хто безбожніший за мене, щоб я тішився його повчаннями?
Так казав Заратустра, пронизуючи поглядом відкриті й потаємні думки старого папи. Врешті той почав:
— Хто найбільше любив його і леліяв у серці, той найтяжче переживає втрату, бо ж утратив усе,—
дивися, чи не сам я з нас двох тепер більший безбожник? Але кому це на радість?
— Ти служив йому до останку,— задумливо повів Заратустра після глибокої мовчанки,— ти знаєш, як він помер! Це правда, що кажуть, ніби його задушило співчуття,
ніби він бачив, як людина висіла на хресті, і не витерпів цього,— отже, любов до людини стала його пеклом, а відтак і смертю?
Старий папа нічого не відповів, лише несміло відвів убік страдницький і похмурий погляд.
— Облиш його,— сказав Заратустра по довгій задумі, й далі дивлячись старому просто у вічі.—
Облиш його, він помер. Хоч тобі й робить честь, що про покійника ти згадуєш тільки хороше, однак тобі, як і мені, добре відомо, ким він був і що ходив він дивними шляхами.
— Говорячи віч-на-піввіч,— повеселівши, сказав старий папа (бо на одне око був сліпий),— у Господніх діяннях я освіченіший за самого Заратустру,— і маю на це право.
Моя любов слугувала йому довгі роки, моя воля у всьому корилася його волі. А добрий слуга знає все і чимало такого, що його пан приховує сам від себе.
Бог був потайливий, любив таємничість. Воістину, навіть до Сина свого він ішов не інакше як манівцями. Біля дверей його віри стоїть подружня невірність.
Хто славить його як Бога любові, той не досить високо ставить саму любов. Хіба цей Бог не хотів бути ще й суддею? Адже любов по той бік плати і розплати.
Ще замолоду цей Бог зі Сходу був жорстокий і мстивий, а задля втіхи своїх улюбленців збудував собі пекло.
Та врешті він зістарівся, став м'який, поступливий і співчутливий, більше схожий на діда, ніж на отця, а найбільше — на стару бабусю, що хилиться від вітру.
І сидів він, зів'ялий, у своєму запічку, скаржився на недужі ноги, втомившись від світу, втомившись від повелінь, аж одного дня задушився від великого співчуття.
— Старий папо,— урвав тут Заратустра,— ти все це бачив на власні очі? Могло статися так, а могло ще й інакше. Коли боги помирають, то помирають не одною смертю.
Та гаразд! Так чи інакше — його немає! Не тішив він моїх очей і вух, гіршого казати про нього не хочу.
Я люблю все, що дивиться ясно і промовляє щиро. Та в нього — ти, старий священику, знаєш про це,—в нього було трохи твоєї вдачі, священицької вдачі — його можна було розуміти по-різному.
А деколи й зовсім неможливо було зрозуміти. А як він, нетямлячись від люті, гнівався, що ми його погано розуміли! То чому ж він не говорив виразніше?
А якщо біда була в наших вухах, то чому він дав нам такі вуха, що погано його чули? А якщо наші вуха заклало брудом, то хто ж його туди вклав?
Надто багато билося в цього гончаря, що не довчився як слід! А його помста глечикам і творінням за те, що вони в нього билися,— це вже було гріхом проти доброго смаку.
Навіть у побожності існує добрий смак, і він, зрештою, каже: «Геть такого Бога! Краще зовсім без Бога, краще вершити свою долю самому, краще бути дурнем, краще самому стати Богом!»
— Що я чую! — сказав тут старий папа, нашорошивши вуха,— О Заратустро, ти, маючи таку невіру, побожніший, ніж гадаєш! Який Бог у тобі напутив тебе на таке безбожжя?
Хіба не сама твоя побожність не дає тобі вірити в Бога? А твоя надмірна щирість заводить тебе по той бік добра і зла!
Поглянь лише, що тобі залишається іншого? Твоїм очам, рукам і устам споконвіку судилося благословляти! Благословляють не рукою єдиною.
Поблизу тебе, хоч тобі й хочеться бути найбезбожнішим, вже пашить потаємна рахманність довгих благословень, від цього мені стає радісно й боляче.
Дозволь мені, Заратустро, одну ніч побути в тебе гостем! Тепер ніде на світі не буде мені краще, ніж у тебе!
— Амінь! Нехай буде так! — сказав вельми здивований Заратустра.— Он угорі йде дорога до Заратустриної печери.
Повір, превелебний, я сам охоче провів би тебе, бо люблю всіх побожних людей. Однак тепер мене кличе, нагально кличе від тебе крик про порятунок.
В моєму царстві ніхто не зазнає лиха, моя печера — надійна пристань. І найбільше моє бажання — допомогти всім засмученим упевнено ступити на твердий суходіл.
Але хто зніме з плечей твій смуток? Я занадто кволий для цього. Воістину, нам доведеться довго чекати, поки хтось знову воскресить тобі твого Бога.