Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

Польська людність чинила спонтанний опір, до якого її також спонукали згадки про долю євреїв. Існувало загальне переконання, що на переселенців чекає смерть, тому незалежно від пори року люди намагалися врятуватися від виселення, нищили майно, різали худобу, яку мали би привласнити німці. Багато людей міняли конфесію (переходили у православ’я) та клопотали про видачу їм українських посвідок. На захист населення виступили Армія Крайова та Селянські Батальйони (БХ), які заходилися палити вже зайняті села, нещадно вбиваючи німецьких колоністів. Дійшло навіть до кількох битв між партизанами та німецькою жандармерією (зокрема під Войдою та Заборечно). Рух опору котився, наче лавина з гір, — у лютому 1943 року в Дистрикті Люблін німці зафіксували 1600 нападів (учинених як партизанами, так і кримінальними бандами), в березні — 2306, в квітні — 2320. Утім, АК намагалася обмежити свої операції до мінімуму, непокоячись, щоб вони не переросли в повстання, яке німці легко могли придушити.

Переселенська операція викликала незгоду серед керівництва ГГ. Цивільна влада на чолі з губернатором Гансом Франком була категорично проти неї. Її також розкритикував райхсміністр пропаганди Йозеф Ґебельс. Попри це, в ніч із 23 на 24 червня 1943 року Ґлобочник розпочав масштабну операцію «Вервольф» (Wehrwolf), метою якої було подальше виселення та знищення партизанських загонів. Були депортовані 173 села. З-поміж шістдесяти тисяч мешканців тих сіл були схоплені тридцять шість тисяч осіб, частину з них відправили до табору Майданек. Губернатор Дистрикту Люблін Ріхард Вендлер писав: «Ґлобочник повів кампанію зовсім по-іншому та в набагато ширших масштабах, ніж ми домовлялися. В результаті маємо тут хлів із масою людей, які безладно і безцільно кочують усією околицею»[246].