Історія ГУЛАГу

На практиці це означало — як і в багатьох інших випадках, — що самих арештованих слід примусити надати докази, на яких можна буде побудувати проти них справу. Система була проста. Спершу арештантів-поляків запитували про їх членство в агентурній мережі. Потім, коли вони говорили, що нічого про це не знають, їх били або катували іншими методами, поки вони не «згадували». Оскільки в успішності цієї конкретної справи зацікавлений був особисто Єжов, він навіть сам був присутній на деяких з цих допитів із застосуванням тортур. Якщо якісь в’язні офіційно скаржилися на таке поводження з ними, він наказував своїм людям не звертати на них уваги і «продовжувати в тому ж дусі». Після зізнання від в’язнів вимагали назвати імена інших — товаришів по «змові». Потім цикл повторювався знову, в результаті чого «шпигунська мережа» розросталася дедалі більше.

За два місяці так звана польська лінія розслідування привела до арешту понад 140 тисяч осіб; за деякими оцінками, це становить майже 10% репресованих у ході Великого терору. Однак польська операція набула такої сумної слави через безоглядне застосування тортур і фальшування зізнань, що 1939 року, під час короткої паузи у масових арештах, НКВД сам розпочав розслідування «помилок» у польській операції. Один зі співробітників, який брав у ній участь, згадував, що «не було потреби дотримуватися якоїсь пристойності — не потрібно було спеціального дозволу для того, щоб бити людей по обличчю, бити без обмежень». Тим, у кого виникали сумніви (а, очевидно, траплялися й такі), було чітко сказано, що саме Сталін і політбюро вирішили «бити поляків з усієї сили»[484].

Справді, хоча пізніше Сталін і засудив «спрощені процедури слідства» НКВД, є деякі свідчення на користь того, що він особисто затверджував ці методи. Наприклад, у листі Віктора Абакумова до Сталіна 1947 року автор конкретно пише, що першочергове завдання слідчого полягає в тому, щоб намагатися отримати від арештованого «правдиве і відверте зізнання, з метою не тільки встановити провину арештованого, а також і викрити тих, з ким він пов’язаний, а також і тих, хто спрямовував його злочинну діяльність і ворожі плани»[485]. Абакумов обходить тему фізичних тортур і побиття, але також пише, що слідчі зобов’язані «вивчити характер арештованого» і на підставі таких досліджень вирішувати, суворий чи легший режим йому давати, як найкраще використовувати його «релігійні переконання, родинні і особисті зв’язки, самоповагу, амбітність і т. ін… Часом для того, щоб перехитрити арештованого і створити у нього враження, що органи МГБ про нього все знають, слідчий може нагадати арештованому про якісь приховані деталі його особистого життя, таємниці, які він приховує від тих, хто його оточує, і т. д.».

Питання, чому радянська таємна поліція так переймалася проблемою зізнання, залишається предметом дискусій; у минулому називалося багато можливих пояснень. Дехто вважає, що така політика диктувалася згори. Роман Бракман, автор неортодоксальної біографії Сталіна під назвою «Таємна папка Йосифа Сталіна», переконаний, що радянський лідер потерпав від невропатичної манії: він примушував інших зізнаватися у злочинах, вчинених ним самим: через те що він сам був агентом царської таємної поліції, він мав особливу потребу у зізнаннях людей у зраді. Роберт Конквест також вважає, що Сталін був зацікавлений у тому, щоб примушувати зізнаватися принаймні тих, кого знав особисто. «Сталін прагнув не просто вбити своїх старих опонентів, а знищити їх морально і політично», хоча це, звичайно, стосується лише кількох з мільйонів арештованих.