Так казав Заратустра. Жадання влади
- Автор: Ницше Фридрих Вильгельм
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Основи
- ISBN: 5-308-01381-0
- Переводчик: Анатолій Васильович Онишко
- Жанр: Философия
Электронная книга - «Так казав Заратустра. Жадання влади». Краткое содержание книги:
2
Тут Заратустра вже не міг більше стриматись, замахнувся ціпком і щосили вперіщив голосільника.
— Припини,— кричав він зі злобним сміхом,—припини, лицедію, фальшувальнику! брехуне послідущий! Я впізнав тебе!
Я нагрію твої ноги, нещасний штукарю, я добре вмію гріти таких, як ти!
Спинися,— попросив старий і підхопився з землі,— не бий мене більше, Заратустро! Я тільки прикидався!
Така моя вдача, тебе самого хотів я випробувати, влаштовуючи тобі цей іспит! І, воістину, ти розгадав мене!
Але й сам ти таки добре дався мені взнаки! Ти суворий, о мудрий Заратустро! Суворо лупиш своїми «істинами», а цю істину ти видобув з мене — палицею!
Не підлащуйся,— відповів Заратустра, й далі, збуджений, похмурий і гострий,— ти лицедій до самої кості! Ти брехливий, і про яку ще істину ти можеш торочити?
Ти — павич над павичами, ти — море пихи; і кого ти, нещасний штукарю, вдавав переді мною, кому я маю вірити, коли ти, прибравши чужої подоби, так жалівся?
— Покутникові духу,— сказав старий,— я видавав себе за покутника духу,— ти сам колись вигадав це слово;
поетові і штукареві, що нарешті обернув свій дух проти себе самого, наверненому, що замерзає через мізерні знання і нечисте сумління.
А признайся: тобі, Заратустро, довелося довго мізкувати, поки ти відгадав мою вдачу й облуду! Коли ти тримав мою голову двома руками, то вірив у моє горе,—
адже я чув, як ти бідкався: «Ох, його мало любили, ох, його мало любили!» Моя злість потішалася, що я так надурив тебе.
— Ти, мабуть, дурив і хитріших за мене,— суворо сказав Заратустра.— Я не дуже стережуся ошуканців, я повинен жити без остороги: цього вимагає моя доля.
А ось ти — повинен дурити, тут я тебе вже знаю! Ти завжди повинен бути дво-, три-, чотири- і п'ятизначним! Навіть те, в чому ти признавався, видавалося мені досить далеким і від істини, і від облуди!
Лихий фальшувальнику, хіба міг би ти чинити інакше! Навіть роздягаючись перед лікарем, ти б підрум'янив свою хворобу.
Так само ти підрум'янював переді мною свою брехню, коли казав: «Я тільки прикидався!» Але була там і правда, бо ти справді трохи покутник духу!
Я розгадав тебе: для всіх ти став чарівником, та для себе не залишив більше ні облуди, ні лукавства — ти сам себе розчарував!
Ти маєш тільки єдину істину — огиду. Слова твої всі брехливі. Правдиві тільки уста, тобто огида, що прилипла до них.
— Хто ти такий,— сердито закричав старий штукар,— що смієш казати таке мені, найбільшому з нині живих? — І з його очей до Заратустри метнулася зелена блискавка. Та він одразу ж змінився і сумовито сказав:
— О Заратустро, я стомився, мені обридло моє мистецтво, я — не великий, навіщо прикидатися! Однак ти добре знаєш — я домагався величі!
Я вдавав велику людину і багатьох переконував, що я й справді великий; але таке ошуканство виявилося мені понад силу. Я розбиваюся об нього.
О Заратустро, все в мені облуда, але те, що я розбиваюся,— правда!
— Це робить тобі честь,— похмуро сказав Заратустра, відводячи погляд,— робить тобі честь через те, що ти домагався величі, але це й зраджує тебе. Величі в тобі немає.
Найбільше і найщиріше в тобі те, що ти кепський старий штукар, а шаную я в тобі те, що ти стомився від себе й сказав: «Я не великий».
Через те я тебе й шаную як покутника духу: нехай тільки на мить, на мент, та саме цієї миті ти був правдивий!