Історія ГУЛАГу

Під час більшості наступних допитів Сговіо знову і знову запитуватимуть про подробиці відвідання посольства. Тільки одного разу йому сказали: «Розкажіть нам про свою шпигунську діяльність!» Коли він відповів: «Ви ж знаєте, що я не шпигун», його далі не примушували, хоча слідчий у цей час грався гумовим шлангом, який зазвичай використовувався для побиття в’язнів, що можна було розцінити як погрозу[476].

НКВД не дуже цікавився цією справою, однак співробітники, здається, не мали жодного сумніву в її результаті. Через кілька років, після того, як Сговіо зажадав перегляду своєї справи, прокуратура належним чином відреагувала на запит, підсумувавши факти так: «Сговіо не заперечує, що справді подавав прохання до американського посольства. Тому я переконаний у безпідставності перегляду справи Сговіо». Сговіо був приречений, приречений визнанням ним того факту, що він був у посольстві, і того, що бажає виїхати з СРСР; він отримав вирок одного з «особых совещаний» до п’яти років примусової праці як «соціально небезпечний елемент». Справа його була рутинною. У навалі тогочасних арештів слідчі робили лише мінімум з того, що від них вимагалося[477].

Інших засуджували навіть зі ще меншими доказами і навіть після ще поверховішого слідства. Оскільки виникнення підозри вже саме по собі було ознакою вини, в’язнів рідко коли відпускали, не давши хоча б якогось терміну. У Леоніда Фінкельштейна, російського єврея, арештованого в кінці 1940 року, склалося враження, що, хоча так і не вдалося організувати проти нього якоїсь особливо правдоподібної справи, йому дали відносно короткий термін — сім років тільки для того, щоб довести, що органи безпеки ніколи не помиляються[478]. Ще одна колишня табірниця, С. Г. Дурасова, навіть стверджує, що їй було недвозначно сказано одним із слідчих: «Ми ніколи не арештовуємо невинних. І навіть якщо ви не винні, ми не можемо вас звільнити, бо тоді люди сказали б, що ми забираємо невинних»[479].

З іншого боку, коли НКВД мав більше зацікавленості — і, як видається, більше зацікавленості мав сам Сталін, — ставлення слідчих до жертв масових арештів могло швидко змінюватися — від байдужого до жахливого. За певних обставин НКВД навіть міг вимагати від слідства масового фабрикування доказів — як, наприклад, це відбувалося під час слідства 1937 року у справі, про яку Микола Єжов казав, що це справа «найпотужнішої і, ймовірно, найзначнішої з диверсійно-шпигунських мереж польської розвідки в СРСР»[480]. Якщо слідство у справі Сговіо являє собою приклад крайньої байдужості, то масова операція проти цих буцімто польських шпигунів — це приклад діаметрально протилежний: слідство велося з однією метою — примусити обвинувачуваних зізнатися.