#Галябезголови
- Автор: Дашвар Люко
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-7671-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «#Галябезголови». Краткое содержание книги:
— Поки не знайдемо кейс і вбивцю, ніхто не ляже спати! — пообіцяв оточенню, і то була не фігура мови.
Тож, коли сімнадцятого березня увечері полковник Жадкін повідомив Гашинському про автівку, яку вирахували копи, Льоня зрозумів: цієї ночі йому теж не вдасться прикласти голову до подушки. Та альтернативи не існувало!
— Куди тепер, шефе? — спитав Гашинського, коли збуджений нардеп вискочив з Головного управління національної поліції у місті Києві після ідентифікації «міні-купера», Галі, Юрка Консуматенка і кота разом з ошийником.
— Всі в офіс! — наказав Орест Валерійович. — Проведемо термінову нараду!
Термінові наради в офісі були ще одним бзиком нардепа: щомісяця перевіряв свій кабінет на наявність прослуховуючих пристроїв, вів ділові розмови тільки там. І варто було пхатися на Велику Житомирську, де розташовувався офіс Гашинського, щоби шеф скривив пику і повідомив:
— Льоню, візьми пару охоронців і чеши до копів!
— Шефе, ми тільки-но від копів!
— Пащу захлопнув! — крикнув Гашинський. — Я залишаюся тут і чекаю результатів твоєї роботи, мудак ти балакливий! Щоби вже за годину доповів мені про маршрут того довбаного і брудного, як сама багнюка, «міні-купера»!
Льоня не поїхав знову до полковника Жадкіна. Зв’язався із слідчим Зубенком, тицьнув йому сотню баксів, і слідчий без вагань погодився залишитися на роботі, щоб за ніч через відео з камер спостереження відслідкувати подальший маршрут брудно-зеленого «міні-купера».
Під ранок блідий знервований Льоня Бурсак повернувся до нардепівського офісу на Великій Житомирській і уздрів бадьорого шефа за грою у більярд.
— Ви, покидьки, взагалі знаєте, хто я такий? Я вас всіх, суки, порішу! — цідив Орест Валерійович, вганяючи кулі у лузу.
«Господи, коли ж ти вже сконаєш, козел?!» — подумав Льоня засмучено, махнув нардепові рукою, привертаючи його увагу.
— Шефе! Дещо є!
— І це все?! — Гашинський ледь не луснув від злості, коли побачив маршрут «міні-купера», який закінчувався у Козельці, що за 70 км від столиці. — Льоню, ти можеш мені дати відповідь на одне запитання? Ти прослідкував «міні-купер» до Козельця, мать твою, бо на більше у тебе не вистачило твоїх довбаних сил? Чи автівка і всі козли, які у ній, реально у Козельці?!
— Оресте Валерійовичу! Автівка реально може бути у Козельці.
— Може бути чи вона там є?
— Вибачте! Не знаю. Наступний населений пункт за Козельцем, де є камери, — Кіпті, але там якісь проблеми з відео.
— Які ще, мать вашу, проблеми з відео?
— Не знаю. Але слідчий Зубенко вже на шляху до Кіптів. Я доручив йому все з’ясувати! Зв’язуватиметься з нами кожні три години.
— Але автівка реально може бути у Козельці?
— Думаю, що так. Не міг же той Консуматенко повернути до Козельця, аби там кави у кав’ярні попити. Щось же йому було потрібно у містечку.
Нардеп кинув кий на зелене сукно, посунув до дверей.
— Льоню, хвилина тобі! Біжи попісяй, бо я тебе знаю! Сцикун ти! І вперед! На Козелець! Де охорона?
— У службовій кімнаті.
— Дрихнуть, суки?! Підсрачників їм! Хай прокидаються! Ми вже мали виїхати! Де мій «глок»?!
— У сейфі.
— Якого?! Він уже має лежати у моїй долоні! Льоню, рухайся, мать твою!
Льоня так і не добіг до туалету, хоча і слід було. Сидів поряд із водієм на передньому сидінні нардепівського «ренж-ровера», який на скаженій швидкості мчав на північ Чернігівською трасою. Очі злипалися.
— Бурсак! Льоню! Заснув, мудак ти?! Я кажу: дзвони до Козельця! Скажи: народний депутат у державних справах їде у ваше грьобане містечко! Хай виділять мені з десяток копів.
— Оресте Валерійовичу! Ще й сьомої нема.
— Та по цимбалах!
— І раптом у Козельці не тільки автівка і злодії, а й кейс із грошима, а ми місцеву поліцію залучимо, — нагадав Льоня. — Нащо нам зайві свідки?
— Добре! Не дзвони! І без них упораємося!
Козелець зустрів кортеж з трьох чорних позашляховиків зі столичними номерами порожніми вулицями. Навіть старі баби ще не сиділи на лавах біля своїх будинків і діти до школи ще не спішили — лиш сьома ранку.
— Ну! Давай! Командуй, Бурсаче! Ти ж нас сюди привіз! І що далі? — психував Гашинський.
— Біля магазину зупини! — Льоня вказав водієві на невеличку крамничку поміж приватних будинків, на вигляд геть покинуту і непрацюючу.
Кортеж завмер. Льоня вискочив з автівки, пішов до магазину просто так, аби хоч хвилину побути на самоті, вдихнути свіжого повітря і подумати, що робити далі. Смикнув двері — розчахнулися. Нормальний розклад! Увійшов, роззирнувся: а крамничка-то жива! Онде печиво у пачках і розфасовані по целофанових кульках цукерки на полицях, олія, ікра кабачкова, бички у томаті і дух… Такий запаморочливо-смачний запах свіжоспеченого хліба, що Льоню аж хитнуло, ледь на ногах встояв.