#Галябезголови

— Не сьогодні, мужики, — відповів двом електрикам з місцевих. — Мені ще в офіс треба заскочити.

Отаке мудре рішення народилося. «Не варто повертатися до Затятового, — подумав. — Переночую у своєму барлозі посеред лісу. Від нього до “Левади” у два рази ближче, ніж від міста. Раптом вночі Галі стане зле чи ще якась халепа станеться? Від колишнього вчительського будиночка дістануся до “Левади” скоріше. Так же?!»

За десять хвилин уже відчиняв двері своєї казкової хатинки. Розпалив камін, нарубав бутерів, дістав з холодильника пиво, усівся у крісло перед каміном… Довго пив-жував, очікуючи приємного розслаблення, яке відчував щоразу, коли у гру вступала безпрограшна комбінація «камін-пиво-бутер-крісло», та цього вечора задоволення оминуло чарівну хатинку у лісі.

І до дідька! Завалився спати, та сон не приходив. Крутився на постелі з годину, потім плюнув, врубав світло, спробував почитати. Зазвичай допомагало.

Що є? «Дон Кіхот»? Підходить! Уп’явся порожніми очима у сторінку: думками далеко. «Як там Галя? — хвилювався. — Треба було охоронцям наказати, щоб далеко від її шале не відходили. Чи зателефонувати їм? Зараз котра? Друга ночі! Твою мать… Не думаю, що варто дзвонити! Може… поїхати?»

Поїхати! Звісно! Підхопився, як ошпарений, вискочив з хатинки, вже до автівки побіг, аж нова думка стрільнула. Якщо на автівці припхається, всі почують. І охоронці, і Галя! А раптом вона спить?

— Я навіть упевнений: вона точно спить, — пробурмотів, зупинився біля автівки. — І якого біса будитиму її?! Погана ідея!

Пішов від автівки назад до будиночка. Невже не поїде?

— А стежина між «Левадою» і моєю фортецею — навіщо! — розвернувся, на своїх двох попхався у чорноту лісу стежиною завдовжки з півкілометра, яка поєднувала базу з офісом її хазяїна.

Ніч у лісі — те саме, що проблеми в житті: ти ніби і знаєш шлях, який виведе з глухого кута, та кожен новий крок сіє сумніви, пропонує повернутися, і скоро дорога перетворюється на битву не з ніччю і чорнотою, а лише з собою. Чорнобай рухався повільно: гілки били по щоках, нічні звуки і шарудіння змушували насторожуватися, під ногами хлюпало, рипіло, хрустіло і стогнало.

«І хіба я не йолоп?! — мордував себе. — Якого біса попхався вночі лісом? Я ж міг сісти за кермо, зупинити автівку за двісті метрів від бази і спокійно пройти до території рівним перевіреним накатаним шляхом за п’ять хвилин! Чому я розумний заднім числом?»

Після майже годинного блукання нічним лісом Чорнобай врешті побачив попереду вогні ліхтарів, які освітлювали територію «Левади». Видихнув, потиху посунув до густих декоративних кущів, що слугували огорожею території бази, бо якраз навпроти озера посеред кущів ховалася хвіртка, через яку можна було потрапити на базу. Йшов уздовж кущів, вдивлявся у шале, в якому залишилася Галя. Вікна не світяться? Та ні, ніби все спокійно.