#Галябезголови

— Ну... Або так, — буркнув Чорнобай, підхопив невістку на руки, швидко пішов до хвіртки, яка виводила на стежину до його хатини.

До ще теплого каміна дістався за двадцять хвилин, бо не йшов — прокладав рятівний шлях до життя: ламав кущі, і зламав би все, що стало б на дорозі, сунув навпростець, притискаючи до грудей кволу дівчинку.

— Потерпи, вже скоро, — повторював.

Хвалив себе: добре, що не пошкодував грошей, часу і сил, аби мати свій власний прихисток не просто у цьому неймовірному лісі, а й на всій землі. «Не можна було Галю на базі залишати, бо вже на ранок такі би плітки містом рознеслися — тільки б гірше Галі зробили!» — думав. Поклав дівчину на диван поряд із каміном, приніс гарячої води, нагрів до теплого червоне вино.

— Пий! — наказав, коли протер теплими вологими серветками руки і ноги невістки, вона розплющила очі і Чорнобай простягнув їй важку керамічну теплу чашку.

— Це… не допоможе, — слабко прошепотіла Галя.

— Та заради Бога! Як хочеш! — крикнув. — Але не моїми руками! Ти мене почула?! Не моїми руками!

Галя ошелешено завмерла, наче згадала щось дуже важливе, чим не можна нехтувати.

— Пий! — повторив Чорнобай.

Галя простягнула рученята. Взяла важку керамічну чашку, зробила один ковток, другий… Чорнобай відчув: під кадик — сльози. «Куди я падаю?!» — промайнула приголомшлива думка. Вискочив надвір. Стояв на ґанку чарівної хатинки, по щоках текли сльози, і аби припинити це неподобство, Чорнобай спробував пригадати, коли востаннє плакав. «Здається, коли у п’ять років з гойдалки зістрибнув і ногу зламав. Бо коли мама померла, я… вже не плакав, — подумав. — Я і зараз сльозами вмиваюся не через Галю, — признався собі. — Через те, що програв! Бо вона не зупиниться. Однаково щось утне і вкоротить собі віку, а я… Я не маю сили повернути їй жагу до життя».

Витер сльози.

— Але я ще спробую…

Льоня Бурсак ненавидів ті дні, коли шеф починав чергову війну і переходив у режим цілодобової мобілізаційної готовності, бо такої ж готовності Орест Валерійович Гашинський вимагав і від свого оточення. Та, на відміну від народного депутата, в оточення Гашинського не було магічних пігулок, які повертали б їм бадьорість, ясну голову і майже звірячу агресивність. А от Орест Валерійович регулярно ковтав хімічну гидоту у капсулах коричневого кольору, яку йому привозили з Південної Америки, тож у нього вистачало сил висмоктувати душу не тільки з ворогів, а і з помічників, референтів, консультантів, бодігардів, покоївок, дружини, дітей, коханок і навіть двох кавказьких вівчарок, які бігали подвір’ям депутатського маєтку під Києвом.

Та війна, яку нардеп оголосив невідомим ворогам нині, відрізнялася від усіх попередніх. Гашинського не просто пограбували майже на мільйон! Мільйон — то таке. Орест Валерійович мізер компенсував миттєво, бо три аптеки подружжя Жадкіних уже працювали на нього. Та заради мерзенних грошей якийсь покидьок зарізав депутатську маму, а також пограбував її дім.