Так казав Заратустра. Жадання влади

Приглянься-но, хіба я собака? — Кажучи це, незнайомець підвівся і витяг з болота свою голу руку. Бо перед цим він, причаївшись, лежав простертий на землі, немов підстерігаючи якусь болотяну дичину.

— Що з тобою! — злякано гукнув Заратустра, бо побачив, що з голої руки цебеніла кров.— Що скоїлося з тобою? Може, тебе, нещасного, покусав якийсь лихий звір?

Закривавлений засміявся, й далі повнячись гнівом.

— Тобі що до того! — сказав він і хотів уже рушати.— Тут я вдома, у своєму царстві. Питати мене може хто хоче, та чи захочу я відповідати кожному телепневі?

— Помиляєшся,— співчутливо сказав Заратустра, цупко схопивши його,— помиляєшся: тут ти не в своєму, а в моєму царстві, а в ньому ні з ким не може статися ніякого лиха.

А втім, називай мене як тобі заманеться — я той, ким і повинен бути. А сам себе я зву Заратустрою.

Гаразд, он угорі йде дорога до Заратустриної печери, це зовсім близько,— чи не хочеш ти в мене зцілити свої рани?

Тобі, нещасний, зле повелося в житті: спершу тебе покусав звір, а потім на тебе — наступила людина!

Коли потерпілий почув ім'я Заратустри, він змінився.

— Що зі мною діється! — вигукнув він.— Хто ж обходить мене в житті більше, ніж ця єдина людина — Заратустра — і та єдина істота, що живиться кров'ю,— п'явка?

Заради п'явки я, наче рибалка, лежав тут біля цього болота, і мою занурену руку вкусили вже десять разів, а тут заради моєї крові мене кусає ще прекрасніша п'явка — сам Заратустра!

О щастя! О чудо! Благословен будь день, що завів мене в це болото! Благословенна будь, найкраща, найпричепливіша з нині живих медична банко, благословен будь, велика п'явка сумління,— Заратустро!

Так промовляв скривджений Заратустрою, і його слова радували Заратустру, полоненого витонченою поштивістю.

— Хто ти? — запитав Заратустра й подав руку.— Нам ще чимало треба вияснити та прояснити, і тоді, гадаю, настане чистий, ясний день.

— Я — сумлінний духом,— відповів незнайомець,— і в справах духу нелегко знайти прискіпливішого, ущипливішого й твердішого, ніж я, не кажучи хіба що про того, в кого я вчився,— самого Заратустру.

Краще не знати нічого, ніж багато знати наполовину! Краще бути бездумним дурнем, аніж мудрим коштом чужої думки! Я докопуюсь до основи,—

хіба важить, велика вона чи мала? Називається болотом чи небом? Та мені вистачить і п'яді, якщо це справді буде основа і грунт!

П'ядь основи: на ній можна стояти. У правдивій, істинній сумлінності немає ні великого, ні малого.

Отже, ти, мабуть, дослідник п'явок? — спитав Заратустра.— І ти, сумлінний, досліджуєш п'явку до найпервиннішої основи?

— О Заратустро,— відповів скривджений,— зважитися на таке для мене було б жахом!

Де я фахівець і знавець, так це в мозкові п'явки — там увесь мій світ!

А це й справді світ! Даруй, якщо заговорила моя гордість, але в цьому мені немає рівні. Тому я й сказав: «Тут я вдома».