Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.

17 березня 1942 року в Любліні почалася операція «Райнгардт» (Aktion Reinhardt), тобто акція масового знищення євреїв у Генеральному губернаторстві. Більшість із них були замордовані в газових камерах Треблінки, Собібору та Белжеця, частину розстріляли. На межі 1941 та 1942 року Ґлобочник організував на Люблінщині криваву бійню, завдяки якій увійшов до історії як один із головних нацистських злочинців. На підлеглій йому території загинули близько двох мільйонів євреїв, а ще раніше така ж доля спіткала сотні тисяч радянських бранців, замучених голодом у таборах для військовополонених у Дембліні, Холмі, Замості тощо. Побічним наслідком цих винищувальних операцій стало виникнення різних партизанських груп. Скажімо, на Підляшші постали партизанські загони, сформовані з радянських бранців, котрі втекли з таборів і користувалися підтримкою місцевих комуністів. У березні 1942 року до них приєдналися євреї, котрі шукали порятунку від Голокосту. У квітні й травні німці, намагаючись знищити в зародку цей партизанський рух, провели низку пацифікацій, безжально вбиваючи усіх виявлених бранців і євреїв, а також українських і польських селян, звинувачених у їх переховуванні.

Проте для Ґлобочника то був тільки початок втілення нацистських планів. Ще в 1941 році під час візиту Гімлера на Люблінщину він розписав перед ним образ швидкої германізації Замостянщини. Гімлер затвердив план, надаючи водночас Ґлобочникові відповідні повноваження. Виселення мали стати частиною так званого Генерального Плану Схід (Generalplan Ost), який передбачав створення упродовж кількох десятиліть валу з німецьких переселенців на Сході, в тому числі германізацію всього Генерального губернаторства. План Ґлобочника окреслював виселення поляків із повіту Замостя та оселення замість них фольксдойчів із Боснії, Румунії, Словенії й інших країн.

У межах цієї операції також передбачалося проведення так званої «Ukraineaktion» («української операції»). Згідно з її засновками, було вирішено вигнати поляків із частини Грубешівського та Білґорайського повітів, а на їхнє місце перемістити українців, попередньо виселених із повіту Замостя. Це дозволило б створити «захисний пояс навколо німецької поселенської зони», який прикривав би німців від ударів польських партизанів, дислокованих у білґорайських лісах. Нацисти передбачали, і як з’ясувалося, слушно, що польський гнів впаде передусім на голови переселених українців.

Депортоване польське населення вивозили до концентраційних таборів, на роботу до Німеччини або до інших повітів ГГ. На конфісковані садиби та майно вирішено було видавати розписки, але вони не давали гарантії отримання відшкодувань. Ґлобочник сформулював це таким чином: «У майбутньому буде вирішено, чи взагалі бодай коли їм повернуть їхню власність у Бразилії або на Далекому Сході»[245]. Пробне виселення кількох сіл німці влаштували вже восени 1941 року, але допіру 27 листопада 1942 року почалася головна німецька переселенська акція, яка до кінця грудня охопила шістдесят сіл, де мешкали тридцять чотири тисячі чоловік. Натомість 15 січня 1943 року розпочалася «Ukraineaktion». Перші депортації охопили села Грубешівського повіту. Із 14 739 поляків упіймали тільки 5 578 осіб, іншим вдалося втекти і частково поповнити лави партизанів. Однак, уже в лютому переселенська акція поволі закінчилася, й останні два села були депортовані 2 березня. Від операції загалом постраждали сто шістнадцять сіл.