Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.
- Автор: Мотика Ґжеґож
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Дух і Літера
- ISBN: 978-966-378-302-4
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Від волинської різанини до операції «Вісла». Польсько-український конфлікт 1943-1947 рр.». Краткое содержание книги:
Про причини, перебіг і наслідки цього конфлікту — найбільш дискусійної теми української та польської історіографії й найболючішої проблеми сучасних взаємин двох народів-сусідів, йдеться в пропонованій українському читачеві книзі польського історика, професора, габілітованого доктора Ґжеґожа Мотики. Автор, який багато років працює в дослідних і просвітних структурах Інституту Національної Пам’яті та Інституті політичних досліджень Польської АН, є провідним фахівцем у цій галузі україністики, а його численні наукові розвідки користуються визнанням у середовищі польських і українських дослідників, водночас породжуючи своєю об’єктивністю, та глибиною неприязнь у тих, хто по обидва боки кордону прагне маніпулювати історичним минулим задля досягнення політичних цілей.
Німці організували убитим воякам пишний похорон і влаштували каральну експедицію, яка 28 лютого зрівняла село із землею. Кількасот цивільних мешканців були замордовані. На підставі власних нотаток і розповідей вцілілих осіб священик Ян Ченський так описав перебіг пацифікації:
На світанку село оточили, військові ходили по хатах, зганяючи всіх без винятку до каплиці, хто намагався тікати або опиратися, того на місці розстрілювали. В каплиці зігнаних поділили і виводили групами. Частину відпровадили на кладовище, й там постріляли, тих було мало. Більшість мешканців загнали по кільканадцять осіб до стодол і хат, і підпалили. [...] До полудня операцію завершили; водночас було пограбоване майно населення: худобу, коней, свиней забрали мешканці сусідніх українських сіл, які возами приїхали на грабунок[240].
Подібно перебіг пацифікації виглядає в Тижневому звіті за 5–11 березня 1944 року відділу інформації та преси Оружного Представництва Уряду у Львові, підготовленому Казимиром Швірським:
Нім[ецька] влада скерувала туди каральну експедицію, до складу якої входив головним чином підрозділ дивізії СС «Галичина» [...] і кілька німців. [...] Почалося з обстрілу села та метання запалювальних ракет [...]. При цьому освітленні українські дикуни вривалися до хат, звідки витягували мешканців, зганяючи їх до місцевої [латинської] церковці, сортували окремо чоловіків, жінок і дітей і виводили групами. Дітей вбивали та вкидали у вогонь або палили живцем, інших вели на цвинтар і там, або ще дорогою, мордували чи заганяли до хат і там стріляли, а хати підпалювали. Все село пішло з димом, залишилося заледве кілька будинків[241].
У звіті Головної Опікунської Ради читаємо:
Автор звіту розмовляв із вмираючою жінкою, пораненою ножем у груди, яка засвідчила, що родич їхній, СС-івець із сусіднього села [виділення моє — Ґ. М.], незважаючи на заклинання чоловіка, застрелив його, дитину зарізав, її проштрикнув ножем, кажучи: «Тепер війна — немає родичів»[242].
Цитовані документи доводять, що польське підпілля одразу ж після пацифікації не мало сумніву, хто несе за неї відповідальність. Проте як випливає з матеріалів агентурної розробки, яку вело НКДБ, означеної криптонімом «Звери», в пацифікації окрім есесівців із 4-го полку також брали участь вояки УПА з навколишніх сіл. Між тим, у 2009 році в Україні з’явилися публікації, які ставлять під сумнів участь українських добровольців у вбивстві поляків. Прихильником цієї тези є, наприклад, Андрій Боляновський, котрий на підставі знайденого документа польського підпілля, в якому звинувачують у скоєнні злочину лише німців, створив теорію, наче звинувачення на адресу дивізії СС «Галичина» було інспіроване КДБ. Проте важко прийняти всерйоз його твердження, оскільки — як ми бачили — існує багато матеріалів (у тому числі, польського підпілля), які однозначно кажуть про участь українських вояків СС у пацифікації.
Теза Боляновського дивує тим більше, що досі українські історики (скажімо, Тарас Гунчак) не заперечували присутності підрозділів СС «Галичина» в Гуті Пеняцькій, наполягаючи тільки, що вони не брали участі в убивствах мирних жителів. Про це мала би свідчити заява очевидця тих подій Михайла Хронов’ята, котрий 7 березня 1944 року повідомив про перебіг пацифікації на засіданні Військової Управи. «Згідно з його рапортом, — читаємо в книжці Гунчака, — полк захопив село і після короткого відпочинку рушив далі. Після відходу дивізійників у поселення ввійшов німецький підрозділ і “повністю знищив село”»[243].
Однак версія подій, запропонована Гунчаком, викликає серйозні сумніви. Бодай тому, що в жодному повідомленні свідків подій немає й слова про те, що під час операції відбулася будь-яка зміна групи пацифікаторів. Усі свідки згідно твердили також, що вояки, котрі пацифікували Гуту Пеняцьку, розмовляли українською мовою (а декого, як виявилося, вони знали особисто). Крім того, німці за визначенням уживали для подібних акцій підрозділи поліції, тому не мало би сенсу надавати 4-му полкові будь-які поблажки.
240
Ks. Józef Wólczański, Eksterminacja narodu polskiego..., s. 70.
241
Kwestia ukraińska i eksterminacja ludności polskiej w Małopolsce Wschodniej..., s. 72.
242
Antypolska akcja nacjonalistów ukraińskich w Małopolsce Wschodniej w świetle dokumentów Rady Głównej Opiekuńczej 1943–1944, oprac. Lucyna Kulińska, Adam Roliński, Kraków 2003, s. 344.
243
Тарас Гунчак, У мундирах ворога, Київ 1993, с. 75–76.