Історія ГУЛАГу

Жінками такі огляди сприймалися гірше. Одна з них згадувала, що тюремник, який виконував огляд, «знімав ліфчики, пояси з підв’язками, інші предмети жіночої білизни. Потім відбувалося коротке огидне гінекологічне обстеження. Я мовчала, але почувалася так, немов мене позбавляють будь-якої людської гідності»[463].

Під час перебування 1941 року в Александровському централі авторку спогадів Т. П. Мілютіну піддавали оглядам неодноразово. Жінок з її камери виводили на неотоплювану сходову площадку групами по п’ять. Їм наказували повністю роздягтися, скласти одяг на підлогу і підняти руки вгору. Потім відбувався обшук «у волоссі, у вухах, під язиками; також між ногами» — як стоячи, так і сидячи. Після першого такого огляду, пише Мілютіна, «багато хто плакав, у багатьох починалася істерика…»[464]

Після огляду деяких в’язнів ізолювали. «Нищівна ідея перших годин тюрми, — пише Солженіцин, — полягає в тому, щоб відокремити новачка від інших арештантів, щоб ніхто його не підбадьорив, щоб на нього одного тупіше тиснув… увесь розгалужений багатотисячний апарат»[465]. Камера, в якій тримали Євгенія Гнєдіна, радянського дипломата, сина революціонерів, мала тільки маленький стіл, прикріплений до підлоги, і два, також прикріплені до підлоги, табурети. Відкидне ліжко, на якому в’язень спав уночі, кріпилося до стіни болтом. Усе, включно зі стінами, табуретами, ліжком і стелею, було пофарбоване у світло-блакитний колір. «Це справляло враження, що ви знаходитеся у своєрідній корабельній каюті», — пише у спогадах Гнєдін[466].

Також цілком звичайною річчю було поміщення в’язня — так, як це відбувалося у випадку Александра Долгуна, — «у бокс, камеру приблизно чотири на дев’ять футів. Порожній бокс з лавкою — у перші години після арешту; тут могли тримати від кількох годин до кількох днів»[467]. Польського військового лікаря Ісаака Фогельфангера посеред зими посадили в камеру з відкритими вікнами[468]. Інших, як-от Любов Бершадську, котра пізніше була одним з лідерів страйку в’язнів у Воркуті, ізолювали на весь період слідства. В одиночному ув’язненні Бершадська провела дев’ять місяців; вона пише, що насправді чекала допитів, просто щоб з кимось поговорити[469].

Втім, для новачка переповнена в’язнями камера могла бути навіть жахливішою за одиночну. Розповідь Ольги Адамової-Сліозберг про її першу камеру нагадує Єроніма Босха: «…склепінні стіни у патьоках, по обидва боки вузького проходу суцільні нари, забиті тілами; на мотузках сушилися якісь ганчірки. Все затягнуто махорковим димом. Було шумно, хтось сварився і кричав, хтось уголос плакав».

Ще один мемуарист також намагається передати відчуття шоку: «Видовище було жахливе: чоловіки з довгим волоссям, бородаті, запах поту, ніде навіть присісти й відпочити. Треба напружити уяву, щоб збагнути, що то було за місце, де я опинився»[470].