Історія ГУЛАГу

Якщо тогочасні радянські прийоми арешту часом видаються майже ексцентричними, то ритуали, які відбувалися після арешту, були від початку 1940-х років майже незмінними. Яким би шляхом в’язень не прийшов до воріт своєї місцевої тюрми, події після прибуття відбувалися у точно передбачуваному порядку. Як правило, в’язнів реєстрували, фотографували і знімали з них відбитки пальців до того, як їм говорили причину арешту чи що буде з ними далі. У перші кілька годин, а іноді й кілька днів, вони не бачили нікого старшого за чином від звичайного наглядача, якому їхня доля була абсолютно байдужа, який не мав жодного поняття про злочини, що вони нібито вчинили, і який на всі запитання тільки байдуже знизував плечима.

Багато колишніх в’язнів переконані, що перші кілька годин у тюрмі були умисно сплановані таким чином, щоб їх шокувати, зробити нездатними логічно мислити. Інна Шихєєва-Гайстер, арештована як дочка ворога народу, відчула, що це відбувається з нею, вже через кілька годин, проведених у Лубянці, у московській центральній тюрмі:

«Тут на Лубянці ви вже не людина. І навколо вас не люди. Вони ведуть вас коридором, фотографують вас, роздягають вас, механічно обшукують вас. Усе робиться абсолютно байдуже. Ви шукаєте людського погляду — я не кажу людського голосу, лише погляду, — та не знаходите. Ви стоїте розхристаний перед фотографом, намагаючись хоч якось поправити одяг, а вам пальцем показують, куди сісти, і холодний голос каже "анфас" і "профіль". Вони не вважають вас людиною! Ви стали предметом…»[459]

Якщо арештованих поміщали в одну з численних тюрем великого міста для слідства (а не садили, як висланих, прямо на поїзд), їх ретельно, у кілька прийомів, обшукували. У документі 1937 року подаються спеціальні вказівки тюремникам стосовно того, що «ворог після арешту не припиняє боротьби» і може вчинити самогубство з метою приховання своєї злочинної діяльності. У результаті у в’язнів відбиралися гудзики, ремені, брошки, шнурки, підв’язки, гумки від нижньої білизни, які в’язні могли хитромудро використати, щоб себе вбити[460]. Багато хто відчував себе приниженим. У дочки видатного більшовика Надії Иоффе відібрали пояс, підв’язки, шнурки і шпильки:

«Пам’ятаю, як мене вразила принизливість і безглуздість усього цього. Ну, що може зробити людина за допомогою шпильки для волосся? І навіть коли їй спаде на думку божевільна ідея повіситися на шнурках від туфель, то як вона практично це зробить? Просто потрібно поставити її в огидно принизливе становище, коли падає спідниця, сповзають панчохи, човгають туфлі»[461].