Ми можемо втратити Україну...
З листа Сталіна до Кагановича, серпень 1932 р.[523]
ОГПУ тріумфувало. На спротив, який дещо сповільнював перебіг колективізації, держава відповіла масовими арештами, депортаціями й репресіями. Більшовицька партія спочатку вичікувала, а згодом почала тиснути. Виважений стиль викладу статті Сталіна «Запаморочення від успіхів» виявився тільки словами. Влада продовжувала ту саму політику, яка ставала дедалі жорсткішою.
У липні 1930 року, лише через кілька місяців після запеклої «березневої лихоманки» незадоволень, Політбюро ЦК ВКП(б) встановило нові плани: до 70 відсотків господарств у головних регіонах вирощування зерна, до яких належала й Україна, мали вступити до колгоспів до вересня 1931 року. Прагнучи продемонструвати своє завзяття, у грудні 1930 року учасники пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б) підняли план до 80 відсотків.[524] Резолюція пленуму 19 грудня знову вкотре наголошувала, що в таких регіонах, як Україна, а також Північний Кавказ, Нижнє та Середнє Поволжя, — виконання плану потребує «ліквідації куркулів» як класу.[525]
Тиск на селян продовжувався під час наступних жнив та осінньої сівби, а згодом і в період весняної посівної кампанії й жнив улітку. Оподаткування селян, які залишилися працювати на своїй землі, зростало. Також швидко збільшувалась кількість депортованих до таборів ГУЛАГу. Нестача продовольства ставала постійним явищем. Улітку 1930 року в звітах ОГПУ почали з’являтися перші дані про голод та пов’язані з ним хвороби. В одному селі водій, знесилений недоїданням, випав зі свого трактора; в іншому — люди почали пухнути від голоду. Протягом кількох місяців 15 000 селян на Північному Кавказі залишили свої господарства в пошуках роботи в містах. У Криму люди харчувалися фуражем, через що почали хворіти.[526]
Побоюючись насильства й голоду, сотні тисяч селян урешті-решт відмовилися від своїх земель, худоби і техніки на користь колгоспів. Однак це відбувалось через примус, а не тому, що вони раптово стали прихильниками колгоспного руху. Результати їхньої праці більше не належали їм; зерно, яке вони сіяли та жали, тепер забирала влада.
Колективізація також означала, що селяни втратили можливість вирішувати життєво важливі питання. Як у минулому кріпаки, так відтепер і колгоспники набули обмежений правовий статус, втратили свободу пересування. Наприклад, для роботи за межами села вони повинні були отримати дозвіл. Замість того, щоб селяни самі вирішували, коли сіяти, жати і продавати вирощене, їх примушували виконувати рішення місцевого керівництва. Колгоспники отримували не регулярну платню, а трудодні — оплату за визначений обсяг роботи, часто в натуральній формі — зерном, картоплею або іншою виробленою колгоспом продукцією, а не грішми. Мешканці села втратили право на самоврядування, адже традиційні сільські ради замінили голови колгоспів та їхнє оточення.
вернуться
522
Iurii Shapoval, “The Case of the ‘Union for the Liberation of the Ukraine’: A Prelude to the Holodomor?”, 178–9.
вернуться
523
РЦЗВДНІ, 82/2/139 (1932), 145–51, Martin, The Affirmative Action Empire, 298.
вернуться
524
R. W. Davies and S. G. Wheatcroft, The Years of Hunger: Soviet Agriculture, 1931–33 (London and New York: Palgrave Macmillan, 2009), 1–4.
вернуться
525
РДАСПІ, 17/2/60 (1931), 89, типограф. прим., КПСС в резолюціях, вид. 9–3, Т. 5, 233–4, в кн. В. Данилов та ін., ред., Трагедия советской деревни, том 2, 773–4.
вернуться
526
ЦА ФСБ РФ, 2/8/328 (1930), 336–45, в кн. В. Данилов та ін., ред., Трагедия советской деревни, том 2, 530–6.
