Червоний Голод. Війна Сталіна проти України

ОГПУ здогадувалось, що жінки протестують, тому що знають про малоймовірність свого арешту. Напевно, вони мали рацію: адже й без участі чоловіків жінки могли нападати на посадовців — навіть фізично — та сподіватись на значно менше покарання, порівняно з чоловіками. Виступи жінок також давали їхнім чоловікам цілком «законну» підставу приєднатися: коли активісти починали бити жінок, у відповідь чоловіки втручалися під приводом захисту своїх дружин, матерів і дочок.

Водночас дехто не шукав приводів. Менше, ніж десять років тому багато українців вже піднімало зброю проти ненависних правителів. Як і під час Громадянської війни, вони почали організовувати партизанські загони. Згідно зі свідченням одного очевидця, «постріли з рушниць чулися вночі. Йшли до лісу окремі групи... сільраду громили. Голова сільради, якщо не втікав, ризикував бути вбитим».[503] Тих комуністів, які не встигали втекти, часто вбивали на місці.

Насильство дійсно було дуже поширеним. Радянські документи за 1930 рік нараховують 13 794 «терористичні акти» і 13 754 «масові протести». На думку ОГПУ значна кількість з них, і саме в Україні, були спричинені колективізацією й розкуркуленням.[504] Записи ДПУ УСРР криють у собі більше емоцій і подробиць про повстання на території республіки. Незважаючи на попередні спроби вилучення зброї в населення, селяни ще переховували значну кількість нарізної й холодної зброї часів Першої світової та Громадянської воєн. Навесні 1930 року вони знову почали її використовувати. Балицький не сумнівався, що в Україні відбувалася певна «антирадянська діяльність». «Куркулі та контрреволюціонери не припинили своєї боротьби, — підсумовував він, — а лише зміцнили свої позиції». З 20 січня по 9 лютого його співробітники заарештували 11 865 осіб, включно з членами «контрреволюційних організацій та груп», які готували «збройну революцію», а також тих, котрі могли стати «ідеологами» такої революції. Підозрювали всіх, у кого були зв’язки за кордоном, особливо в Польщі, тому що вони могли отримувати «активну допомогу» від іноземців. Співробітники ОГПУ також зосередилися на тих, кого можна було звинуватити в «українському шовінізмі» або «петлюрівщині», і встановило три великі осередки таких активістів у Дніпропетровську (нині Дніпро), Харкові і Кременчузі — усі колишні центри спротиву під час революційних подій.[505]